Читати книгу - "Той, хто вбиває"

Сяюче обличчя Геллє; Барбара, яка щойно зійшла зі сцени, виснажена й радісна водночас. Енергія, яку випромінював Юсеф. І обмін репліками, коли Юсеф підписував книжку.

«— Як вас звати? — запитав Юсеф.

— Рікард, — відповів чоловік. — Але це не для мене. Підпишіть для Раґнгільд.

— Сподіваюся, вашій коханій сподобається».

Десь приблизно таким був діалог, а ось обличчя Рікарда Гарріса я пригадати не зміг. Воно вимальовувалося перед очима нечітке й розмите, як невдала фотографія.

Розділ 68

Я вже сидів у авті, коли зателефонував Маркюссен.

— Що трапилося? На гарячій лінії сказали, що справа термінова... Ти щось казав про місце злочину?

Я гарячково почав пояснювати.

— Агов, Бренне, трохи спокійніше, — урвав він мене після кількох речень.

Я і сам відчув, як слова навперебій вилітали з рота, без ладу й послідовності, нагромаджувалися одне на одне, немов на вежу, яка ось-ось завалиться.

Я глибоко вдихнув і почав знову. Спробував розказувати системно, не перестрибуючи й нічого не пропускаючи. Маркюссен, на диво, слухав дуже терпляче, майже не перебивав.

— Мардал сам міг убити собаку, — сказав він, коли я розповів про Моллі. — Бісів мерзотник на таке здатний.

— Здатний, — погодився я. — Але його не було вдома кілька днів, а собака висить уже довго. Я не експерт, однак помилитися важко.

Маркюссен навіть не сперечався.

— Гаразд. Ось тільки не збагну логіки з книжкою.

Я ще раз пояснив.

— Ага, ясно... Хоча Раґнгільд дуже поширене ім’я.

— Книжку поставили навмисне, Маркюссене. Гарантую! У домі побував Рікард Гарріс. Забрав Юдіт, а книжку залишив замість візитної картки. Можеш іронізувати, скільки заманеться, але чи готовий взяти на себе відповідальність, не повіривши мені?

Маркюссен промовчав — добрий знак.

— Окей, ми виїжджаємо, — сказав він нарешті. — Чекай там!

— Та нащо я вам здався! — я сам чув, що кричу, і додав спокійніше: — Я вже звідти поїхав. Там лише мертва собака. Юдіт Мардал ніде немає... Якщо ми її не знайдемо в найближчі години, вона помре. Якщо, взагалі, ще жива.

— Її авто біля дому?

— Так. Чого питаєш?

— Залишайся на лінії, Бренне!

У вусі задзижчало. Мабуть, перемкнувся на іншу розмову. Здавалося, минуло багато часу, доки Маркюссен з’явився знову.

— Ми вишлемо кілька патрулів на дороги й оповістимо всі поліційні відділки Південної Норвегії. Гарріс їздить на білій «тойота гайс». Якщо правильно розумію, він має добрячу фору перед нами. Може перебувати зараз, де завгодно.

— Навряд, — заперечив я. — Гарріс планував нинішній день давно, можливо, кілька років, і сьогодні має намір виконати задумане.

— Про що ти кажеш?

— Книжка — не просто візитівка, нею він повідомляв Юсефа Мардала, де шукати дружину. Вона була розгорнена на новелі «Адвент». Рікард Гарріс прямує на батьківський хутір Юсефа. Там усе почалося, там повинно й скінчитися.

У голосі Маркюссена раптом зазвучали підозріливі нотки.

— Тільки не кажи, що ти їдеш туди!

— Не бійся! Я не повний ідіот! Не попру напролом... Хочу тільки впевнитися, чи вони там, а їх я і здалеку побачу. Якщо маєш патрульне авто поблизу, я з радістю поступлюся місцем.

— Зачекай!

Цього разу чекати довелося лиш кілька секунд.

— Є там патрульні... Але за жодних обставин не заходь на подвір’я, ясно? Розкажи, як туди дістатися, щоб довго не блукати.

Я пояснив, як умів.

— Чудово! Ми виїхали! Де ти зараз?

— За хвилин п’ятнадцять їзди. Можливо, двадцять... Десь так.

— Зателефонуй, коли будеш на місці. На телефон Ліве... Ти ж знаєш її номер, наскільки мені відомо. Вона в Управлінні, керує координацією і комунікацією.

Я їхав на північ, витискав з авта все, на що воно було здатне. Високі гори затіняли сонце. Іноді, коли я входив у поворот, воно вдаряло просто в очі, здавалося, ніби в’їжджаєш у море яскравого світла й миттю сліпнеш. Тому я мало не проскочив з’їзду з шосе. Останньої секунди вдарив по гальмах, аж колеса завищали на асфальті.

На вузькій ґрунтовій дорозі, коли колеса потрапляли у вибоїни, авто чіпляло бамперами гравій. Я кляв, на чому світ стоїть, кермо випорскувало з рук; об’їжджаючи найбільші ями, ледь не врізався у трактора, який неквапно трюхикав попереду. Водій, вочевидь, мене не помітив, я двічі йому посигналив. Чоловік сіпнувся, озирнувся на пів оберта й підняв руку на знак, що мене почув. Десь за п’ятдесят метрів, де дорога трохи розширювалася, він з’їхав на узбіччя й пропустив мене.

Я уже хотів було додати газу, але раптом передумав. Зупинився й вискочив з авта.

Водій трактора запитально дивився на мене. То був старий чоловік з висхлою шиєю, зі зморшкуватим, обпаленим сонцем обличчям.

— Заблукали? — запитав він.

— Ні, я їду на хутір у кінці дороги.

— Хутір Мардала, — кивнув він і сплюнув темною слиною. — Туди тепер майже ніхто не навідується.

Обличчя чоловіка було незворушне, ніби він звик приховувати свої думки від сторонніх.

— Не знаєте, чи сьогодні хтось туди їхав?

— Юсефа не бачив давно. Востаннє минулої осені.

— А когось чужого?

Старий похитав головою.

— За останні три години тут ніхто не проїжджав.

— Точно?

— Абсолютно. Рух у нас невеликий, усіх видно. Я усе пообіддя копав канаву там, вище... Побачив би. Ніхто не проїжджав.

— Добре, дякую...

Я рушив далі, уже не гнав, не знав, що й думати. Усе ж так логічно: книжка — код, послання Юсефові Мардалу, але що далі я думав, то більше все скидалося на чисту випадковість. Я вже навіть не мав певності, чи справді книжка була розгорнена на новелі «Адвент», чи просто розгорнулася на тій сторінці, коли я узяв її у руки. Саме так виникають теорії змови, коли відчитуєш сенс у тому, що сенсу не має.

Коли в полі зору з’явилися будівлі хутора, я від’їхав трохи назад, сховався від очей імовірних візитерів. Поставив авто у придорожній фосі, щоб не перегороджувати шляху патрульним; вийшов з авта,