Читати книгу - "Житія Святих - Жовтень, Данило Туптало"

пробував Іларіон при святому Антони певний час, придивляючись до рівноапостольського життя його, дбалих і частих молитов, рукоділля та безнастанної праці й повстримності, друголюбності й безкорисливості і до всього досконалого іноцтва. Але оскільки безліч людей приходило до преподобного Антонія, одні зцілитися від недугів своїх, інші благословитися від нього, ще інші почути богонатхненні та корисні слова його, через те Іларіон не захотів там довго жити, бо не було цілковитого усамітнення та безмов'я, але намислив шукати такого місця, де б з одним Богом, без усякої суєти міг би жити. Взяв-бо у преподобного благословення, повернувсь у батьківщину свою і знайшов померлих батьків. Розділив маєток на дві частини: одну віддав родичам, а другу вбогим, не залишивши собі нічого, але все у ніщо покладаючи, всього світу і себе відкидаючись, щоб могти стати Христовим учнем і наслідувати його вбогості.

Так марнотне полишивши, пішов у пустелю, що була за сім поприщ від Маюма Газького, і там, поміж морем та озером, поселився сам. Були в тій пустелі розбійники, і радив йому один із знайомих відійти звідтіля, щоб не впав до рук розбійничих і не був убитий. Він-бо зневажив тілесну смерть, а хотів уникнути смерті духовної. "Належить, — сказав, — уникати розбійників, що вбивають душу, а тих, що вбивають тіло, я не боюся. "Господь моє світло і спасіння моє — кого буду боятися? Господь — то захисник мого життя — кого буду лякатися?" І жив у пості та молитвах безнастанних, їжа його була: п'ятнадцять смоков на день після заходу сонця, одежа волосяна і шкіряна мантійка, дана від преподобного Антонія.

Диявол же, котрий ненавидить добро, бачачи, що юнак його побиває, підняв на нього брань, бажаючи здолати духовного воїна плотською похіттю, нею почав розпалювати юне тіло його й нітити розум його поганими помислами. Іларіон же, почувши нечистого змія, який хотів гріховним жалом його угризнути, наступив на нього більшим умертвленням плоті і, узброївшись старатливою до Бога молитвою, до кінця стер голову, бо приклав до посту піст, а до трудів труди, через три дні, а іноді через чотири приймаючи їжу, трудив і свою плоть, часом копаючи землю, іноді плетучи кошаниці, і говорив до себе апостольськими словами: "Якщо хто працювати не хоче — нехай той не їсть". Помисли ж погані із серця проганяв митаревим ударянням у груди і зітханням із глибини сердечної, тіло своє називаючи ослом і так до нього кажучи: "Я так, осле, зроблю, щоб не ярився ти, і не ячменем тебе годуватиму, але половою, голодом тебе й спрагою заморю, важким тебе утяжу тягарем, щоб більше про їжу, а не про нечистоту промишляв". Такі до себе кажучи слова, показував те й самим ділом, і настільки плоть свою умертвив, що тільки кістки були покриті шкірою.

Побачив ворог, що тією війною нічого не досягне; не тільки-бо не переміг його, але й сам від нього був переможений, намислив мареннями ти привиддями устрашити блаженного. Однієї-бо ночі святий Іларіон, стоячи на молитві, почув дитячий плач та ридання жінок, рев левів та інших звірів і скотини голоси, шум та сум'яття ніби великої битви: біс-бо привів полк своїх друзів, і закричали такими голосами, щоб Іларіон од самих тільки голосів їхніх застрашився, покинув пустелю ту та й утік. Зрозумівши, що то є бісівські страшення, ознаменувався хресним знаменням і щитом віри узброївся, упав на коліна, старанніше молячись Богові, щоб подав йому з виші поміч, і, лежачи на молитві, повалював ворога, який стояв над ним. Піднявся трохи, бажаючи очима бачити те, що вухами чує (була-бо ніч вельми світла і місяцем прояснена), і тут колісниця велика зі страшними та лютими кіньми та з великим шумом на нього помчала. Він же заволав: "Господи Ісусе Христе, допоможи мені!" І тоді розступилася земля і пожерла всю бісівську силу. Святий же, ніби над фараоном торжествуючи, заспівав: "Коня й верхівця його скинув до моря", простяг правицю свою, і пожерла їх земля". І знову:

"Ці на колесницях, а ті на конях,

А ми будем хвалитись

Ім'ям Господа, нашого Бога.

Вони похилилися і впали,

А ми постанемо і випростаємося".

Ворог хоча і впав, одначе не переставав повставати й ополчатися на святого, іншими вигадками своїми спокушаючи його. Коли спочивав святий, лягали біля нього жінки, безсоромно глумлячись. Коли голодний був чи спраглий, показували йому всілякі й солодкі страви та напої; коли молився він, являвся часом вовк і, перед ним стоячи, вив; іноді лисиця стрибала, іноді воїни перед ним брань творили, і один із них убитий упав перед його ногами і молив, щоб поховав його. Якось, стоючи на молитві, у забуття прийшов, а розум його був переможений природною неміччю і про щось інше гадав; тоді скочив йому на плечі біс, ніби якийсь ратник, і, ногами по ребрах ударяючи та б'ючи по плечах та шиї, говорив: "Біжи, біжи, пощо спиш? — і, сміючись, запитав: — Чи хочеш ячменю?" Святий же, всі ті підступи диявольські у ніщо кладучи, хресною зброєю їх від себе проганяв.

Учинив же собі малу келійку на подобу гробу, що ледве вміщався зі зростом своїм, і жив у ній, постаючи на невидимих духів. Якось розбійники захотіли найти на нього вночі, сподіваючись віднайти щось у нього, всю ніч його шукали і не знайшли. Назавтра ж знайшли його, побачили, що нічого не має, і сказали йому: "Коли б на тебе найшли розбійники, то щоб ти учинив?" Він же відповів їм: "Голий розбою не боїться!" Вони ж кажуть йому: "Але вбити тебе можуть". Святий же відповів: "Оскільки вмерти готовий я, через те розбійників не боюся" . Розбійники подивувалися такій його відвазі та вірі, призналися йому, що всю ніч його шукали та не могли знайти, і, пообіцявши справити життя своє, відійшли.

Прожив він у тій пустелі літа достатні, і пройшла чутка по всій Палестині про святість його життя, і почали до нього приходити люди, шукаючи у потребах своїх помочі від святих його молитов. Спершу-бо жінка якась із Єлевтерополя (яка жила в подружжі п'ятнадцять років і пробувала неплідна, докоряв їй чоловік і ганив за непліддя) дерзнула прийти до святого й припала до ніг його. Побачив її святий і відвернувся від неї. Почала ж та зі сльозами молитися йому, кажучи: "Пощо відвертаєшся, рабе Божий, од мене, одержимою печаллю? Через що тікаєш від тієї, що молиться тобі із риданням! Не на жінку дивись, а на біль серця її і на сльози,