Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

Стара кивнула, на очі їй накотилися сльози. Не треба було розповідати — взагалі не треба було.

Замовникам жаба цицьки дала. Їхні апетити росли швидше, ніж його статки. Вони отримали, що хотіли. Апартаменти тягнули на мільйон баксів. Інструктор лайна не споруджував. У нього були злети й падіння. Він знав ціну успіху. Поки зустрічалися, він підкидав старій грошенят, інакше вона не звела би кінців з кінцями.

Стара повірила. Я багато віддав би, щоб так воно було. Щоб я міг вірити в це так, як вона. Я сказав їй, що це вони закатрупили його. Інакше стара не пережила б удару.

Лише стара могла підтвердити або спростувати. Я сказав їй, що сидів у забігайлівці неподалік, коли це сталося. Стара безгучно плакала, сльози текли її вкритим павутиною зморщок лицем.

Батько і син зустрілися — хоч так. Стара заслужила бодай на одну в її бідовому житті казку. Всі ці роки вона мовчала, як партизанка.

Старій сяйнуло, що вбивці могли спровадити на той світ мене. Вона завжди вміла себе заспокоїти. Стара в мене молодчага.

Замовники не знали, що їм не треба було цього робити. Вони могли замовити інструктора кому завгодно, лише не мені.

Ніхто з нас не сподівався, що так обернеться. Вони відвалили солідний завдаток. Ні вони, ні я ні про що не здогадувались.

Коли все вже було позаду, ми зустрілися на березі лісового озера. Райський закуток, суща ідилія. Вони не встигли що-небудь збагнути, навіть здивуватися.

Банкноти розсипалися, осінній вітер закружляв ними впереміш з опалим листям. Ціна помилки, яку ніхто і ніщо не виправить. Я тупо споглядав їхній вальс. Я не лічив їх; я не мав сумніву, що там була вся обумовлена сума.

Я не розповів їм — все одно нічого не змінилося б. Помилки статися не могло. Стара все підтвердила.

Той, кому я завдячую путівку в світ, згас на моїх руках. Він був уже мертвий, а його очі все ще дивились на мене, тихо й оскліло, з якоюсь незбагненною добротою, наче щойно побачивши мене, він віднайшов спокій. Може, всі ті роки він сподівався нашої зустрічі. Чекав на неї.

Все могло скластись по-іншому, а вийшло так. Я нікого не звинувачую. Я живу. Я перейшов через це. Я — вбивця свого батька.

Я не скиглій. Сталося те, що сталося. Від збігів ніхто не застрахований. Ми всі прибуваємо до тієї самої кінцевої станції. Лише одні їдуть у пульмані, інші повзуть рачки.

Це було згодом. А перед тим я зустрів її, мою крихітку. Перед тим ми були щасливими. Перед тим відбулося багато всього.

Колись нам усім гаплик. А зараз ще хочеться трохи пожити.

Призахідний промінь упав яскравою смужкою на стійку бару. Коньяк у келиху став схожий на рідкий бурштин. В ній щось було.

Я завертаю сюди вечорами, того разу прийшов раніше, ніж завжди. Я ще на порозі, а бармен вітає мене. Ми наче добрі знайомі. Коли сідаю на дзиґлик, келих уже чекає на мене. Тут мене розуміють. Комфортно там, де не лізуть у душу.

Хлопці тримають мій келих у полі зору. Я ні до кого не маю претензій і сподіваюся, до мене їх також ніхто не має. Мене багато що не влаштовувало. Життя — норовливе. Воно мститиметься за наївність і слаботу, доки врешті безжально розтопче. Потік, що рине вперед, змітаючи і перемелюючи. Йому не відомо, що таке милосердя.

Доки на дні бодай одна крапля, все гаразд. Вона виблискує, міниться. Всякий може знайти мене тут. Якщо ти друг, займай вільне місце, і я виставлю тобі. Можеш помедитувати неподалік. Якщо ворог — ну що ж.

Я не маю кого і чого остерігатися. В цьому барі продають добре пійло, а не клієнтів. Хлопці сервірують міцні напої з незворушністю, що викликає повагу. На них незмінно чистюсінькі, підкрохмалені сорочки. Тут усе справжнє — несправжнього не наливають. Кожен спокійно займається своєю справою.

Коньяк — ось воно, решта — помиї. Людській вдачі відповідає певний напій. Для цього не треба закінчувати університетів. І квітка, одначе її вже покладуть тобі на могилу. Ти несеш відповідальність за те, як чиниш, і за пастки, в яких опиняєшся. Ніхто ні від чого не застрахований.

Я пригублюю, потім вряди-годи відковтую. Я нікуди не кваплюся, час — мій. Час — запах, що млоїться над келихом. Я його володар, його відміряно з точністю до краплини, на більше я не претендую.

Тут шанують право на усамітненість. Інколи хочеться зібратись з думками, інколи — від них звільнитися. Я сиджу і годинами слухаю музику, хлопці ставлять її спеціально для мене. Прості слова і голос, який бере за живе.

Дзиґлики поруч ніхто не займає, місця досить — нікому нічого не станеться. Ще ніхто не скаржився.

Я проклав довгий шлях, на якому не завжди було з медом.

— Бажаєш випити?

Вона кивнула.

— Що?

— Те, що й ти.

Вона могла назвати суму, вона просто могла попросити грошей. Проте їй захотілось любові.

Я спробував відрадити.

— Добре подумай, крихітко.

Вона хотіла бути зі мною. Зі мною і тільки зі мною.

— Ти впевнена?

— На всі сто.

Це, звісно, міняло справу. Дівчинка виявилась з наполегливих. Ми опинилися в ліжку. Не думаю, що я перепив.

Я не бачив причини відмовлятися від того, що само припливло в руки. Чимось ми були з нею подібні.

Крихітка мала цілковиту свободу. Я не ставив дурних запитань. Вона швидко знайшла собі заняття — опікуватися нашим житлом.

Вона моторошно куховарила і страждала від цього — дівчинко, розслабся. Ми маємо де поїсти. Захочеш перекусити — ось холодильник. Я потягнув двері. Дістаєш лоток з яйцями. Ставиш пательню на газ, ллєш олії, тоді — цок. Ще раз цок. І ще разок.

Не люблю ранкових кафешок. Поготів не люблю світанків, моя стихія — аметистові вечори.

Яєшня в неї вийшла не з першого разу, однак заради мене вона навчилась смажити її. Більшого я від неї не вимагав.

Ми вечеряли в найшикарніших ресторанах. Увесь світ був до наших послуг. Крихітка сприймала все як належне, ні на що не скаржилась, нічого не вимагала. Їй вистачало, що я є і дозволяю висіти на моїй шиї.

Я не зчувся, як звик до неї.