Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)"

— Він дав Нарнії королів і королев, — нагадав Каспіан.

— Королю, після того як він виграв вирішальну битву, аби зміцнитися на троні, не потрібен дресирований лев! — заявив Нікабрик. У відповідь почулося глухе гарчання. Судячи з усього, це гарчав Трюфеліно. — Та й що стало з усіма цими королями? — войовничо продовжував Нікабрик. — Скільки вони там покоролівствували? Із кролячий хвостик! Інша справа — Біла Чаклунка. Ось хто панував, так уже панував — цілих сто років, довгих сто років зими… Оце, я розумію, сила, оце могутність! Це вам не фунт родзинок!

— Та що ж ти таке верзеш! — не витримав король. — Хіба тобі невідомо, що чаклунка — наш найлютіший ворог! Ворог, страшніший за будь-якого Міраза!

— Коли вона комусь і ворог, — крижаним голосом мовив Нікабрик, — так це вам, людям… Ну, винищила вона якихось бобрів, ну, немає їх тепер у Нарнії, ну то й що? Зате вона і пальцем не зачепила жодного гнома, а для нас, гномів, це найголовніше. Чого нам остерігатися Білої Чаклунки!

— Але ж ви приєдналися до нас, — образився Борсук.

— Так? А ви нам що за це? У гущину бою кого посилають? Гномів. Урізати постачання кому першому? Гномам…

— Але ж це неправда, неправда, — замотав головою Трюфеліно.

— Ані добра, ані справедливості ми у вас не знайшли! Нічого, знайдемо в когось іншого! — закінчив Нікабрик.

— Зрада? — запитав Каспіан.

— А ти за меча не хапайся! — промовив Нікабрик, і в голосі його чулася неприхована погроза. — Мене не налякаєш. Вас троє, нас теж троє, тож ми ще подивимось хто кого!

— Зупиніться! Стривайте! — пролунав єдиний спокійний голос серед всієї суперечки. — Так ви, чого доброго, і до рукопашної дійдете. Чаклунка померла — про це всі легенди говорять. Як же наш Нікабрик зібрався її викликати?

Нікабрик промовчав, а за нього відповів той самий безбарвний, глухий, наче неживий, голос:

— Чаклунки не вмирають…

І знову втрутився верескливий і плаксивий голосок «бідної нещасної» бабусі, про яку всі якось забули:

— Ах, ваша добра-жаліслива-бідна-нещасна королівська величносте, не мучтесь, не побивайтеся з приводу передчасної кончини нашої дорогої Білої Пані, як ми її називаємо. Високоповажний пан доктор вирішив пожартувати з бідної, нещасної, всіма забутої старенької. Ах, як вам не соромно, найдорожчий пане докторе, вчений пане докторе? Де ж це чувано, аби справжня чаклунка — та й померла! Чаклунка на те й чаклунка, щоб оживати кожен раз, як її кличуть назад.

— Тож викликай її скоріш! — поквапив неживий голос. — Малюй своє магічне коло, запалюй блакитне полум’я. Ми чекаємо на неї!

Слідом за тим почулася якась метушня, Борсук загарчав, доктор скрикнув, і на всю печеру, мов грім, прогримів голос Каспіана:

— Так ось у чому полягав твій задум, Нікабрику! Закликати на допомогу чари і викликати дух проклятої чаклунки! Ось навіщо тобі знадобилися нові друзі: відьма і перевертень!

Наступної миті все змішалося: звіриний рик і вереск, і крики, і прокляття, і брязкання мечів. Хлопчики і Тіквік кинулися всередину. Краєм ока Пітер помітив, як огидне сіре створіння, напівлюдина-напіввовк, стрибнуло на тендітного юнака приблизно одного віку з самим Пітером. Едмунд побачив Борсука і гнома, що каталися по підлозі, зчепившись, мов дикі кішки, а Тіквік носом мало не зіткнувся із жахливою відьмою з палаючими очима. Тіквік надовго запам’ятав цей гачкуватий ніс і випнуту нижню щелепу, цей рот, що нагадував щипці для розколювання горіхів, і цей моторошний совиний погляд, і брудні сиві патли, що звисали відьмі на очі. Відьма тримала доктора за горло і тільки клацнула на Тіквіка зубами, але промахнулася, а Тіквік змахнув мечем — і відьмина голова покотилася по підлозі. У ту ж мить зі столу впала свічка, і все поглинула темрява. Стало темно, як у льоху. У цій непроглядній пітьмі чувся лише тупіт ніг і хрипке дихання: хтось дрябався, хтось кусався, хтось махав мечем, хтось лупив у темряву кулаками, а хтось — підборами. Нарешті все затихло.

— Еде, ти як там, Еде?

— Та ніби нічого, — натужно дихаючи, відгукнувся Едмунд. — Здається, я зловив цього зрадника Нікабрика. Він тут, піді мною, борсається.

— Так, та не так! — почувся чийсь сердитий голос. — Це ви мене осідлали. Злізайте-но, бо важкий, мов слоненя!

— Ох, перепрошую, Тіквіку, я ненавмисно, — вибачився Едмунд. — Усе, злажу, злажу…

— Бо-бо-бо, бу-бу-бу, — раптом забубонів та знову заборсався в темряві Тіквік, — що ж ви мені в рот черевик сунете? Він же не булка і не бублик!

— Королю Каспіане, де ви? Ви живі? — не звертаючи уваги на стогони Тіквіка, запитав Пітер.

— Живий, — почувся слабкий голос, — але хтось мене сильно вкусив.

Чиркнув сірник, і вогник освітив бліде і брудне обличчя Едмунда. Він нагнувся, понишпорив по підлозі та відшукав недогарок (ринку вже не використовували, бо скінчилася олія). Поставивши недогарок на стіл, Едмунд підпалив гніт, полум’я розгорілося, і з різних кінців печери попіднімалися люди і звірі. Шість пар очей, кліпаючи на світло, сторожко вдивлялися один в одного.

— Схоже, вороги наші полягли, — підсумував Пітер. — Ось відьма. Вона мертва, — Пітер відвів очі убік. — Ось Нікабрик. Він теж мертвий. А ось, як я розумію, перевертень. Давненько я їх не бачив. Вовча голова і людське тіло — так і завмер, як ударив його меч, мабуть, саме перетворювався на вовка… А ви, я так розумію, і є той самий король Каспіан, про якого я скільки чув?

— Так, — відповів юнак. — Із ким маю честь розмовляти?

— Це ж сам Великий король Пітер власною персоною! — відрекомендував Пітера Тіквік.

— Благословенні будьте, ваша величносте! — вклонився Каспіан.

— І ваша величність також! — вклонився Пітер. — Ви, звичайно, розумієте, що ми тут не для того, аби захопити трон, а для того, щоб допомогти утвердитися на ньому законному королю.

— Ваша величносте! — пролунав скривджений голос за спиною у Пітера десь на рівні ліктя. Пітер обернувся. Перед ним стояв Борсук. Пітер нагнувся, обійняв його і поцілував у щетинисті щоки. І то були вам не дівчачі ніжності, а визнання королем великих заслуг Борсука.

— Спасибі тобі, о кращий серед борсуків, — сказав Пітер. — Спасибі за те, що жодного разу не засумнівався в нас.

— Ну що ви, ваше величносте, — зашарівся, якщо так можна висловитися, Борсук. — Я всього лише