Читати книгу - "Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська"

Каміла

- Адаме, зупинися, присядь, - підіймаюся з дивану та перехоплюю руку хлопця. Не можу більше спостерігати за його метаннями по кімнаті.

- Не можу… Не можу, Камі! Якого біса він опинився у сиротинці ще й з таким діагнозом?! Клянуся, коли я його бачив востаннє – він був жвавим малюком, у якого рот не закривався від постійних запитань! У нього була матір! Нехай зі мною вона вчинила паршиво, але Тіма вона любила…

   Боюся розпитувати про подробиці, аби не вибити Адама з колії ще більше.

   Досі крижані мурахи біжать спиною, коли згадую, як він побачив Тимура – настільки блідим та розгубленим я бачила Адама вперше. Хлопчик його не впізнав. Знову ховався за моєю спиною, коли Адам зайшов до стайні, де Тимур зосереджено розчісував гриву Гермеса. Крім свого імені він більше не вимовив жодного слова.

- Заспокойся, - підходжу впритул та міцно обіймаю зі спини. Втискаюся чолом між його лопатками, поки в долонях відбивається гучний стукіт його серця.

- Тут щось не так… Це не може бути правдою! – хапається руками за мої пальці та мотає головою.

   Мимоволі на очі набігають сльози. Нестерпно бачити його таким. Наче повертаюся у той вечір, коли ми повернулися зі столиці. Кожен звук його голосу наче роздирає усе всередині колючим дротом, а я борсаюся у ньому, не знаючи, як допомогти.

   Різко стаю перед ним, обхоплюючи широкі груди, та штовхаю у сторону дивану. На мій подив, Адам піддається. Щойно він сідає, вмощуюся на його колінах та міцно обіймаю за шию.

   Страшенно боюся, що зараз він мене відштовхне, але на спину лягають гарячі долоні та ще щільніше втискають у чоловіче тіло. Адам втискається чолом у мою ключицю, погладжуючи спину хаотичними рухами.

- Ми розберемося, чуєш? – шепочу у його скроню.

- Його потрібно звідти забрати… - вимовляє ледве чутно.

- Беззаперечно, - свідомо погоджуюся.

- Ти допоможеш?

- Нам потрібен юрист, Адаме, самі ми не впораємося…

- Тобто ти готова його забрати, до нас? – відхиляється та з такою надією заглядає у вічі, що я погодилася б на усе, аби не бачити відчаю у коханих очах, та зараз - це не заради Адама.

- Адаме, - відсторонююся та обхоплюю його обличчя долонями, - усе може бути не так просто, як здається. Лише бажання та згоди мало. На жаль, ця система працює так, що дітей радше лишать у дитячому будинку, ніж віддадуть тим, хто хоче їх забрати, якщо потенційні опікуни не відповідають усім критеріям. Але ми спробуємо, обіцяю… Нам потрібен спеціаліст із сімейного права. Ти можеш домовитися з Макаром про зустріч?

- У мене є запитання до матері. Впевнений, що вона знає більше, ніж сказала.  Поїдеш до них зі мною?

- Поїду, - лагідно цілую улюблені губи, перебираючи волосся на потилиці, - а зараз я зроблю нам чаю, адже це єдине, що я вмію, а ти знайдеш фільм. Раніше, ніж завтра, ми нічого не вирішимо. Але хочу, аби ти пам’ятав і зараз, і завтра: я кохаю тебе і буду поруч, що б не трапилося.

***

Адам

   Сон ніяк не йде. Скільки б не намагався заснути під сопіння Каміли, зариваючись руками у її волосся, та усі спроби завершилися провалом. У вікні вже видно перші промені жовтневого сонця і дрібні краплі дощу на шибках. Майже восьма ранку, а я не можу впоратися з думками і мерзенним відчуттям всередині, яке просто кричить, що це моя провина… Я не мав покидати Тіма. Тепер він мене навіть не пам’ятає.

   За ніч встиг перечитати десятки блогів про аутизм, статті, дописи на сайтах... Цього не може бути. Я не вірю. Або відмовляюся вірити.

   Я поняття не маю, як малий опинився у цьому місці та як його звідти витягнути. Каміла абсолютно права – просто не буде, але я повинен це зробити. І, мабуть, цілком би з’їхав з глузду, якби її не було поруч.

  Продовжую брати штурмом пошуковик, хоч і розумію, що Макар зможе пояснити краще, що потрібно робити, та маю чимось зайняти і руки, і голову. Детально перечитую умови, за яких можуть віддати дитину та хапаюся за одну з них, зовсім не усвідомлюючи змісту інших.  Десь на задвірках свідомості розумію, що це поспішне рішення і зовсім не вирішить ситуацію, та розум повністю відмикається. Потрібно забрати Тіма. Будь-якою ціною.

   Відкладаю телефон та обережно, аби не розбудити, перекладаю руду голівку зі свого плеча на подушку.

- Ти куди? – бурмоче, не розмикаючи повік.

- В душ. Ще поспи, - торкаюся губами ніжної щічки, коли Каміла перехоплює мою руку та вкладає собі під іншу щоку, змушуючи притиснутися ближче.

   Щоразу щось тепле пливе у грудях, коли бачу посмішку чи відчуваю її дотики або поцілунки. Від них самому хочеться постійно посміхатися і робити усе можливе, аби вона була щасливою.

   Таки акуратно виймаю руку, коли вона знову поринає у сон, швидко приймаю душ, одягаюся та виходжу на вулицю, аби зробити усі заплановані покупки.

   Перед дверима квартири знову відчуваю те ж хвилювання, коли знав, що стану для Камі першим чоловіком. Фухх… Роблю глибокий вдих та видих і заходжу.

   З порогу відчуваю запах кави. Скидаю взуття та верхній одяг, підхоплюю пакунок з випічкою та йду на кухню. Каміла у моїй футболці з розпущеним волоссям зосереджено калатає ложкою у чашці, вмостивши одну босу ступню на іншу.

- Нам потрібно одружитися, - випалюю з порогу, розгубивши усі мізки дорогою. Ну й паморок!

   Швидкими кроками долаю відстань до дівчини, яка після мого вигуку вивернула вміст чашки собі на коліно.

- Пробач, - швидко підхоплюю її на руки, мчусь до ванної кімнати, ставлю у ванну та вмикаю холодну воду, повертаю кран , аби вода потрапила на почервонілу шкіру.

- Адаме…

- Я не так собі це уявляв, - замість слів виходить якесь нерозбірливе бурмотіння. Не можу підійняти на неї погляд. Знову відчуваю, як палає обличчя і всі нутрощі наче хтось скручує у кулак.

- Адаме, поглянь на мене. Припини, - вимикає воду та прибирає зі свого стегна мої уже крижані пальці, - навіщо ти це сказав? – на щоку лягає тепла долоня та підіймає моє обличчя вгору.