Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

Це він вперше наважився заговорити про своє ім’я.

— …ти ж носиш моє ім’я, а поводишся, наче невдячний бевзь…

Я крикнув йому, що вмираю від болю в животі, відтоді як ви вкололи мене ножицями, щоб украсти мій тріумф. Хай моя дурнувата сестра припинить клеїти собі в альбом вирізки статей, де згадується моє ім’я, прикрашаючи контури кожної статті гірляндами з квітів і голубами, поверни мені цей альбом, щоб я його спалив, якщо ви хочете знати правду, я не належу до партії, я майже щодня напиваюся в пивницях із друзями, які по-справжньому радіють моєму тріумфу, який насправді зовсім не тріумф, а просто невеликий успіх, і вони про це знають, і справедливо це цінують, ні більше, ні менше, ніж треба, я вже не ходжу в університет, я не планую бути адвокатом чи нотаріусом, я не хочу бути ніким, дайте мені спокій, не відбирайте в мене той мізер, який я маю, мою книжку… Не неси цього посагу в новий дім, — казав я сестрі, — хоча твій чоловік пишатиметься тим, що ти йому даси, — книжку вирізок, у яких постійно повторюється, що твій брат існує, що він є кимось, що він має ім’я.

— Ти не маєш права осоромлювати моє ім’я.

— Відколи це ви маєте ім’я?!

Я пішов, грюкнувши дверима, й більше не повертався. Тієї ночі, коли ви з’явилися в барі «Геркулес», щоб відшукати мене, доне Херонімо, я вже кілька місяців жив із Росітою в кімнаті, що смерділа миючими засобами, на поверх вище від пральні. Своїм свіжим і маленьким, але завжди теплим тілом, притуленим уночі до мого, вона розвіювала вимоги мого батька, аж доки біль у моєму шлунку зовсім не зник. Вона не запитувала мене про те, що я писав. Не запитували й роботяги зі станції, з якими я грав у доміно. Мої університетські друзі розбрелися по інших тусовках в інших барах, але я залишився в цьому, мені тут подобалося, адже з-за кавоварки мені усміхалася Росіта… Я не сумував за ними, поет-сухотник помер, як і належало, у нетрях, Маноло отримав посаду в Ощадній касі, чинуша, старий, що мені робити, мені вже набридло постійно ходити голодним, ще й мама каже, що в них нічого немає, геть нічого, Ніканор повернувся у свою дощову провінцію, де одружився із подругою дитинства, яку схвалювали його батьки, бо її родина володіла клаптиком землі поруч із ними, а якщо скласти докупи обидва наділи, то можливо… проте Ніканор ніколи не розповідав нам про цю таємничу наречену, а я собі спокійно грав у доміно, аж доки не побачив, як ви з’явилися у дверях. Ви підійшли до шинквасу і спитали в Росіти, де я. Ти вказала на мене своїм невинним пальчиком: там, углибині поруч із обігрівачем, який майже не грів, — і ви поглянули крізь жовтувате світло на мене, який сидів у товаристві смердючих завсідників; ти, Росіто, ти вказала на мене й видала дону Херонімо, а я, зі зв’язаними руками й ногами, не мав змоги чинити опір. Я відчув біль тут, у місці, яке зараз закривають шари вати, марлі й пластирів, він почав посилюватись, гострішати водночас із тим, як ви наближалися до мене поміж переповнених столиків. Спершись ліктями на стільницю обабіч карт, я намагався зосередитися для наступної партії, але ножиці перехопили мій дух, ви стояли позаду мене й мовчали… Як ви дізналися, де мене знайти, певно, ви приходили до батька, а мій улесливий і раболіпний батько показав вам нашу зворушливу віталеньку, наш кривий стіл, скатертину, вишиту моєю сестрою, певно, він показав вам альбом, демонстративно виставивши його перед моєю скромною, недовірливою, лицемірно іронічною матір’ю.

— Трійка.

Рука дона Херонімо поклала карту. Я встав, щоб розібратися з ним:

— Куди це ти вліз, сраний жевжику?

Ви розсміялися. Ні, спочатку лише усміхнулися.

— Ви мене не впізнаєте?

За сусідніми столиками затихнули розмови. Хазяїн пивниці й Росіта дивилися на нас крізь кільця ковбас і диму. Хтось пробурмотів:

— Буде бійка.

Ось тоді ви справді засміялися і сказали:

— Ні, бійки не буде.

Він повернувся впівоберта й проштовхався до виходу крізь столики. Мій суперник у грі, який дивився за тим, що відбувалося в мене за спиною, сказав, що за хвилину до того, як вийти, жевжик написав щось і віддав записку Росіті. Я виграв ту партію.

— Мені час іти.

— Так рано, в такий ось вечір?

— Завтра поквитаєшся.

Я чудово знав, що «завтра» не буде. Я намотав на шию шалик і підійшов до шинквасу, щоб сказати Росіті.

— Я іду.

— Куди?..

— Мені щось недобре, живіт…

Я вже був біля виходу, коли вона покликала мене:

— Слухай.

— Що?

— Цей крутелик чекає на тебе завтра о десятій у себе вдома. Ось картка з його адресою.

Я пошматував її.

— Хай іде до сраки.

Звісно, мені не потрібна була адреса, я знав жовтий фасад вашого будинку навпроти дерев парку, тому розривання вашої картки було лише красивим жестом, щоб Росіта не здогадалася, що після цієї ночі я вже більше не спатиму, притулившись до її тіла.

18

Усе, з самого початку, з «Геркулеса», ні, навіть раніше, з того вечора в Антропологічному музеї, чи ще раніше, відтоді, коли ви доторкнулися до мене рукою на вулиці, — все це було ретельно вами сплановано, крок за кроком, з нескінченним терпінням, оточуючи мене своєю впевненістю, коли я прийшов до вас на службу, роблячи мене свідком вашого кохання, щоб цим ув’язнити мене, Інес була наживкою, щоб я проковтнув гачок, а вищість над світом потвор, у який я мав врости своїм нікчемним тілом, і зачинання вашого сина були останньою спокусою, найтоншим гачком, він проколов, пронизав мене, і я не можу звільнитися, прикутий до ліжка, яке обдає то вогнем, то кригою, укол за уколом, які не дозволяють мені мислити, адже погодьтеся, вони призначені саме для цього — для того, щоб побороти світло й занурити мене в цей присмерк, що не є ні життям, ні смертю, крапельниця за крапельницею, яка не дає мені вмерти, але водночас не дає і зібрати докупи крупинки моєї свідомості, навіщо, доне Херонімо, навіщо, це ж не для того, щоб перетворити мене на імбунче, як це хочуть зробити добрі старі, серед яких я живу, бо це означало б тотальний спокій, усе зашите, а не відкрите точними надрізами скальпеля доктора Асули, зашите