Читати книгу - "Фауст. Трагедія"

А це пішов на підслух, признаюсь:

Два мудреці між себе щось говорять

І про природу безнастанно спорять.

Хотів би я все до кінця почуть —

Відома ж їм буття земного суть;

То й я нарешті, може, взнаю,

Що, власне, я вчинити маю.

М е ф і с т о ф е л ь

Ти дій завжди на власну руч.

Бо де заводиться привиддя,

Там для філософа угіддя.

Він їх натворить ще з десяток,

Щоб показать ума достаток…

Лиш блудячи до правди знайдеш ключ.

Родиться хоч — родись на власну руч.

Г о м у н к у л

Чом не чинить, як радять мудрі люди?

М е ф і с т о ф е л ь

Ну що ж, лети! Побачимо, що буде.

(Розходяться різно).

А н а к с а г о р[196]

(до Фалеса)

То на своєму ти стоїш несхибно;

Яких тобі ще доказів потрібно?

Ф а л е с

Покірна хвиля волі вітерка,

А від скали крутої утіка.

А н а к с а г о р

Вогнем земним гора ця спорядилась.

Ф а л е с

Первінь життя в волозі зародилась.

Г о м у н к у л

(між ними)

Ведіть мене, уми ясні,

Кортить родитися й мені.

А н а к с а г о р

Скажи, Фалесе, бачив ти коли,

Щоб води в ніч таку скалу звели?

Ф а л е с

Живу природу ув одвічнім русі

Ні день, ні ніч не замикає в прузі,

Все певним ладом створює вона,

Насилля і в великому не зна.

А н а к с а г о р

А тут не так! Плутона пал огненний

І дух Еола, в вибухах шалений[197],

Землі старої розпороли кору

Й на рівняві піднесли миттю гору.

Ф а л е с

А що нам далі, зрештою, провадить?

Гора — горою, що кому те вадить.

Це спір такий — аби прогаять час

Та нудить тих, хто вислухає нас.

А н а к с а г о р

Вже на горі кишать тубільці —

Там мірмідонці в кожній щілці,

Дактилі, карлики, мурашки —

Все запопадливі комашки.

(До Гомункула).

Ти до великого не рвавсь,

За склом одлюдником ховавсь.

Коли кохаєшся у владі,

Будь за царя отій громаді.

Г о м у н к у л

А як Фалес?

Ф а л е с

                Я б не хапавсь;

З малими змалієш навіки,

З великими й малий — великий.

Поглянь! Он хмара журавлів;

На той народ впаде їх гнів —

То й на царя були б у злобі.

Ось, пазуристі, гостродзьобі,

Вони обпали дробину,

Несучи згубу всім жахну.

Того пігмеї й заробили,

Як мирних селезнів побили,

Бо з душогубства вироста

Жорстока, невблаганна мста.

За кров пролиту вірні друзі

Катам одплатять по заслузі;

Не допоможуть їм щити,

Не захистять списи і стріли;

Мурашки трупом гору вкрили,

Дактилі врозтіч — хто куди.

А н а к с а г о р

(по паузі, урочисто)

Донині я уславлював Гадес[198],

Тепер звернусь угору, до небес…

Ти блáгісна, ти дóбрісна,

Трийменна і триобразна,

Діано, Луно, Прозерпіно![199] —

Врятуй народ мій від загину!

Ти мрійно сяюча і сяйно мріюча,

Надійно знаюча і тайно діюча,

Безодню таємниць ти нам одкрий,

Явись без чар у моці віковій.

(Пауза).

То заклик допоміг?!

Мої слова

Вона вчува —

Природи зрушується біг.

Все ближче й ближче лине он

Богині круглий сяйний трон,

Кривавим відблиском багриться,

Росте безмірно — страх дивиться!

Спинись, кружало вогнезоре,

Ти знищиш нас, і землю, й море!

То правда, що чаклунський спів

Зухвалих фессалійських дів

Униз звертав твою дорогу

Ділам злочинним на помогу?

От світле коло потьмарилось,

Враз трісло, блисло, заіскрилось…

Який там гул, яке шипіння,

І гримотіння, й вітровіння!

Перед богинею впаду —

Даруйте! Я призвав біду.

(Падає ниць).

Ф а л е с

Що чулося, що бачилось йому?

Що сталося, ніяк я не дійму.

Я все сприймав не так, як він, інакше

Це ніч якась химерлива, однак же

Наш місяць так, як за старих часів,

Висить спокійно, де й висів.

Г о м у н к у л

Поглянь на карликів жилля —

Раніш там не було шпиля.

Я чув — гора аж застогнала,

То скеля з місяця упала

І причавила всіх як стій,

Байдуже їй, чужий чи свій.

А все ж велика творча сила,

Що, низом діючи й верхом,

За ніч одну звести зуміла

Гори скелястої огром.

Ф а л е с

Облиш те