Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

— Іване Карповичу? — спитав він і нервово озирнувся. В нього був трохи загнаний вигляд, який бував у бунтівників, виснажених місяцями постійної втечі.

— Так, — кивнув я.

— Чи не можете ви приділити мені кілька хвилин? — Він постійно озирався, наче боявся, що зараз підійдуть і арештують його. Бунтівник? Але вони трималися подалі від фронту.

— Для чого?

— Я хотів би просити вас про допомогу, — сказав він, а потім помітив, що стежиною до нас іде якийсь чоловік. Мій співрозмовник одразу засунув руку під сюртук. Здається, там у нього був револьвер. Він весь напружився, хоча до нас наближався звичайний поранений із перемотаною бинтами головою.

— Хлопче, спокійно, це просто поранений, — тихо сказав я.

— Ви не розумієте, можливо, і не просто! — у відчаї прошепотів хлопець.

Поранений наближався, ішов спокійно, їв шматок хліба і жодної загрози не становив. Але хлопець з-під поли сюртука наставив на нього зброю і був готовий стріляти.

— Прибери зброю, — рішуче сказав я і став там, щоб закрити пораненого від співрозмовника.

Солдат кинув у рот останній шматок хліба і пройшов повз нас. Хлопець полегшено зітхнув.

— Якщо ви хочете поговорити зі мною, то вам доведеться віддати мені зброю на час розмови, — попередив я.

— Ви не думайте, я не божевільний! У мене є причини боятися! — зашепотів хлопець. — Я розповім, і ви це зрозумієте.

— Зброю! — вимагав я, бо дуже нервовий хлопець міг наробити дурниць.

— Добре, але ви ж потім повернете?

— Так.

Він дістав наган і віддав його мені. — Якщо можна, відійдімо. Я знаю тут одне потаємне місце.

Ми пішли. Я сховав наган, переклав свій браунінг у зовнішню кишеню, щоби при нагоді можна було швидко вихопити. Співрозмовник привів мене до глухого кутка парку, де росло кілька старих верб, що схилялися гілками аж до землі. Верби створювали огорожу, якщо ж пройти крізь них, то за ними стояла лавка. Валялося кілька пустих флаконів з-під спирту, залишки закуски.

— Не хвилюйтеся, це солдати вимінюють спирт у санітарів і п’ють його. Сухий закон, спиртне продається тільки у ресторанах, а там дорого, — пояснив хлопець, я кивнув. — Прошу, сідайте.

Ми сіли. Хлопець наче трохи заспокоївся.

— Іване Карповичу, мене звати Ілля Благово, я лікар із Петербурга. Точніше, зауряд-лікар, бо не закінчив навчання і з п’ятого курсу пішов добровольцем. Тепер ось тут лікую поранених. До вас же вимушений звернутися через одну справу, дуже загадкову, яка мене переслідує. — Він зітхнув і замовк.

— То кажіть, — підбадьорив його я.

— Справа в тому, що мене намагаються вбити, — видихнув він.

— Хто?

— Різні люди. Зовсім різні. Яких я ніколи не знав і не знаю, але вони розшукують мене, знаходять і намагаються вбити.

Я зазирнув йому в очі. Він розчервонівся.

— Я знаю, ви думаєте, що я божевільний, верзу бозна-що! Так, те, що я вам розповім, схоже на маячню, але все відбувається саме так! Просто вислухайте мене, Іване Карповичу! Добре?

— Я слухаю.

— Так ось, усе почалося ще в Петербурзі. Я був найкращим студентом курсу, вже виступав на наукових конференціях, мав дві статті у фахових журналах! Не хвалюся, але я отримав імператорську стипендію і запрошення працювати в лабораторії професора Лавессі. Христофор Лукич із французів, його прадід був полоненим наполеонівським солдатом, який залишився в Росії. Дуже талановита людина, хоча й зі складним характером, але отримати запрошення від нього велика честь, повірте! Так ось, я вчився, працював у Лавессі, потім, щоправда, у нас виникла суперечка і я перейшов до професора Барицького, теж величину в медичному світі. Продовжив дослідження людського мозку. Якось повертався додому пізно увечері. Була зима, приїхав на візнику, зайшов у двір свого будинку, коли з тіні вийшов якийсь чоловік і озвався до мене: «Ілля?» Голос був незнайомий, але я не хвилювався, бо і район у нас був спокійний, і грабіжник навряд чи став би кликати жертву. Я сказав «Слухаю вас» і повернувся до нього. Пролунав постріл, щось ударило мене, і я впав у сніг. Було дуже боляче у грудях, але я залишився при тямі. Відчув, як щось тепле розтікається під одягом. Подумав, що то кров. Нападник стріляв упритул, цілився в серце, дивно, що я досі був живий. Я помацав біля рани й відчув флягу. Дорогу німецьку флягу, яку подарував мені ще професор Лавессі. Куля попала у флягу і в ній застряла, пробивши стінку, з якої тепер виливався коньяк, що його я переплутав із кров’ю.

Надвір вибігли мої сусіди. Підбігли до мене, допомогли підвестися. Потім хтось крикнув, що тіло на вулиці. Ми пішли туди і побачили людину з розбитою головою. Мабуть, він біг, послизнувся, впав і вдарився об лід потилицею. Поруч я помітив у снігу револьвер. Здається, це був нападник! Зупинили візника, повантажили пораненого, і я повіз його до лікарні. Дуже хотів дізнатися, хто він і за що намагався мене вбити.

Його травма голови була досить серйозною, на відміну від синця на моїх грудях. Я обробив рану і наказав санітарам не зводити з нього очей. Приїхала поліція. Я продемонстрував пробиту флягу, револьвер і попросив виставити охорону біля пораненого. За день він отямився, поліція почала його допитувати, але він нічого не казав, просто лежав мовчки. Поліція застосувала до нього дещо сумнівні методи, як-от побиття та заламування рук, але нападник мовчав. Не було відомо, ані хто він, ані чому стріляв у мене. Слідчі розводили руками і казали, що це, мабуть, якась випадковість. Але він же знав моє ім’я, він чекав біля мого дому, вистрелив у мене і вбив би, якби не фляжка! Яка тут випадковість? Я був із цим не згодний, тож вирішив провести розслідування сам. Я читав усі ваші історії, Іване Карповичу, всі до останньої, тому приблизно знав, що треба робити. По-перше, оглянув одяг затриманого. Жодних таємних кишень я не знайшов, але побачив назви виробників. Штани було пошито на фабриці у Ревелі, пальто — у Гельсінгфорсі, чоботи — у Варшаві. Все це вказувало, що чоловік походив із північного заходу імперії. Зросту він був середнього, судячи з рук, займався якоюсь паперовою роботою або був прикажчиком. Жодних татуювань чи особливих прикмет. Я напоїв його і намагався розговорити, але він мовчав. Я намастив йому ніс кокаїном, він почав реготати,