Читати книгу - "Танок драконів"

Коли надворі почали западати сутінки, лавки у «В’юні» стали заповнюватися моряками. Давос гукнув господарю, щоб йому принесли ще вина. Господар приніс не тільки вино, а й свічку.

— Їсти хочете? — запитав він.— Маємо м’ясні пироги.

— А з яким м’ясом?

— Зі звичайним. Воно добре.

Повії розреготалися.

— Він хотів сказати — гниле,— мовила одна.

— Стули свою кляту пельку. Ти сама їх їси.

— Мене багато яким лайном годують. Це ж не означає, що мені подобається.

Щойно господар пішов, Давос задув свічку й далі сидів у темряві. Коли ллється вино, навіть отаке дешеве, моряки перетворюються на найязикатіших на світі пліткарів. Треба просто сидіти і слухати.

Більшість із того, що він тут почув, він уже дізнався в Сестритоні, від лорда Годрика чи від завсідників «Черева кита». Тайвін Ланістер мертвий — загинув від руки власного сина-карлика; труп його смердів так, що у Великий септ Бейлора ще багато днів після похорону неможливо було зайти; леді Соколиного Гнізда убив якийсь співець; нині Видолом править Мізинчик, але Бронзовий Йон Ройс присягнувся його скинути; Балон Грейджой теж помер, і його брати борються за Скелястий престол; Сандор Кліган став беззаконником і тепер грабує і вбиває на землях уздовж Тризуба; Мир, Ліс і Тайрош втягнуті в нову війну; на сході палає повстання.

Інші новини були цікавіші. В місті був Робет Гловер, намагався мобілізувати солдатів, але марно. Лорд Мандерлі не відгукнувся на його заклики. Біла Гавань утомилася від війни, подейкують, сказав він. Це погано. Рисвели й Дастіни заскочили залізних на річці Гарячці й попалили їхні лодії. Це ще гірше. Болтонів Байстрюк разом з Готером Амбером виїхав на південь, щоб спільно з ними напасти на Кейлінський Рів.

— Хвойдозгуб власною персоною,— запевняв якийсь мешканець приріччя, який пригнав по Білому Ножу вантаж шкур і деревини,— з трьома сотнями списників і сотнею лучників. До них приєднався дехто з Горнвудів і Сервинів.

Це було найгірше.

— Лордові Вайману не завадить теж когось послати на війну, щоб потім не жалкувати,— мовив якийсь старий у кінці столу.— Лорд Руз, він же тепер хранитель. Честь білої Гавані вимагає відгукнутися на його заклик.

— Та що там Болтони знають про честь? — пирхнув господар «В’юна», доливаючи брунатне вино в кубки.

— Нікуди лорд Вайман не поїде. Він же ширший, ніж довший.

— Я чув, він слабує. Кажуть, тільки спить і стогне. З ліжка вилізти не годен — такий недужий.

— Такий тлустий, ти хотів сказати.

— Тлустий чи худий — це тут ні до чого,— мовив господар «В’юна».— У левів його син.

Ніхто не говорив про короля Станіса. Ніхто, здавалося, навіть не знав, що його світлість поїхав на північ допомагати обороняти Стіну. У Східній варті тільки й говорили про дикунів, блідавців і велетів, а тут, схоже, про них узагалі ніхто не думав.

Давос нахилився до вогню.

— А я думав, його сина вбили Фреї. Ми таке чули в Сестритоні.

— Вони вбили сера Венделя,— сказав господар.— Його кістки покояться у Скелястому Септі в оточенні свічок, можна подивитися. А сер Вайліс і досі в полоні.

«Усе дедалі гірше». Давос знав, що у лорда Ваймана двоє синів, але гадав, що загинули обоє. «Якщо Залізний трон має заручника...» Давос сам мав сімох синів, чотирьох з яких втратив на Чорноводді. Він добре знав: зробить усе, що вимагатимуть боги чи люди, щоб захистити решту трьох. Стефон і Станіс нині за тисячі льє від боїв, їм нічого не загрожує, але Деван у Чорному замку, він — зброєносець короля. «Короля, чиє піднесення чи провал залежать від Білої Гавані».

Присутні тим часом заговорили про драконів.

— Та ти в біса здурів,— казав весляр зі «Штормової танцівниці».— Король-жебрак уже кілька років як помер. Якийсь дотрацький комонник відтяв йому голову.

— Так казали,— озвався старий.— А може, збрехали. Він помер на другому кінці світу — якщо взагалі помер. Звідки нам знати? Якби король бажав моєї смерті, може, і я б слухняно прикинувся трупом. Ми його тіла не бачили.

— Я не бачив тіл ні Джофрі, ні Роберта,— прогуркотів господар «В’юна».— Може, вони також живі. Може, Бейлор Благословенний теж усі ці роки просто дрімав.

Старий скривився.

— Королевич Вісерис був не єдиним драконом, правда? Ви певні, що сина королевича Рейгара вбили? Немовлятко?

— А була же ще королівна, так? — запитала одна з повій — та, яка говорила, що м’ясо гниле.

— Дві,— відповів старий.— Одна — Рейгарова донька, а друга — його сестра.

— Дейна,— мовив моряк з приріччя.— Та, яка сестра. Дейна Драконстонська. Чи Дейра?

— Дейною звали дружину старого короля Бейлора,— сказав весляр.— Колись я веслував на кораблі, названому на її честь. «Королівна Дейна».

— Якщо вона була дружиною короля, мала б називатися королевою.

— Не було у Бейлора королеви. Він був святий.

— Тільки не кажи, що він не побрався з сестрою,— мовила повія.— Він просто в ліжко з нею не лягав, от і все. Коли його зробили королем, він замкнув її на вежі. І решту сестер також. Їх було троє.

— Данела,— голосно сказав господар.— Ось як її звали. Ну, я про доньку божевільного короля, а не про Бейлорову чортову дружину.

— Данерис,— виправив Давос.— Її назвали на честь Данерис, яка побралася з князем Дорнським за правління Дейрона Другого. Не знаю, що з нею сталося.

— Я знаю,— сказав чоловік, який і завів мову про драконів: браавоський весляр у темній вовняній безрукавці.— У Пентосі ми стояли на якорі біля торгової галери під назвою «Терноока діва», і я випивав зі шкіперовим стюардом. І він розповів мені цікаву байку про одну малу, яка приходила до них на корабель у Карті, щоб він перевіз її у Вестерос разом з трьома драконами. У неї були сріблясті коси й фіалкові очі. «Я сам відвів її до шкіпера,— присягався той стюард,— але він і слухати не захотів. Гвоздика й шафран приносять більше прибутку, сказав він, та й