Читати книгу - "Лялька, Айрін Сторі Irene Story"

Елена заснула в машині Макса, тому як вони виїжджали з Севільї вона не пам’ятала. Зараз за вікном автомобіля можна було побачити нічого, тому очевидно, що це була пізня ніч. Над магістраллю виблискували ліхтарі, але машин було значно менше навколо. Елені це нагадувало фільм жахів, не дивлячись на приємний вітер, який лагідно дув з відкритого вікна.

- Куди ми їдемо, Максе?

Здавалось, він настільки поринув у свої думки, що нікого і ніщо не помічав навколо себе. І Елену він не помічав. Тоді навіщо вона йому? Їй непогано жилось без його персони в її житті. Так, були складнощі, але не стільки і не такі.

- Максе?! Агов! Ти мене чуєш, чи ти заснув там?!

- Чую я тебе, не волай!

- То реагуй якось… Куди ми їдемо?

- Секрет.

- Я серйозно! Куди ти мене везеш?

- Побачиш.

- Зупини автомобіль.

- Нащо?

- Мені зле.

- Тільки-но питала, куди ми їдемо, і раптом стало зле?

- Якщо ти хочеш, щоб я зіпсувала тобі салон, то нехай.

- Машина все рівно орендована, так що мені байдуже. Що ще вигадаєш, щоб я зупинився?

- Нічого.

Якийсь час в салоні стояла тиша, а вони все їхали і їхали. Не було ані поворотів, ані ніяких знаків, по яким можна було б визначити населений пункт.

В доступності для зору Елена побачила попереду заправку. І вона вирішила, що це, можливо, для неї шанс.

- Зупинись там.

- Для чого?

- Я хочу купити щось поїсти, і в мене немає з собою води. Будь ласка.

- Ну, якщо «будь ласка»… Мені все рівно треба долити бензину.

Елена не намагалась показати своєї радості. А в неї її було повно. Звісно, на заправці в цей час буде не багато людей. Це очевидно. Але тим не менше, вона могла хоча б передати комусь сигнал про допомогу у вигляді записки чи просто усно. Ідея, щоб зателефонувати, поки вона буде обирати товар, з’явилась і поки залишилась у свідомості Елени. Все залежало від стану її телефону. А про втечу вона могла тільки мріяти. На її думку,  це було нездійсненно.

Елена вирішила перевірити вміст своєї сумки, а особливо заряд телефону.

- Телефон можеш не шукати. Я вийняв його, як тільки ти заснула. Все решта не чіпав. Так що купуєш все, що хотіла, за свої гроші.

- Телефон тобі для чого? Свого не маєш?

- Я не хочу, щоб ти зв’язалась зі своїми друзями і розказала, що я такий поганий тебе в них вкрав.

- Думаєш, вони ще не знають?!

- Думаю, що знають, але не знають, де саме тебе шукати.

Вони під’їхали на заправку. Автомобілів було два, окрім Максового. То ж можна було сподіватись хоча б на двох відвідувачів, якщо одним з власників машин не виявився продавець на касі.

Елена вийшла з автомобіля – і зрозуміла, що в неї затекло все тіло. Ноги заледве рухались, тому бігти зараз вона точно навіть не пробувала б.

- Рухайся, Елено. Я тебе тут вічність чекати не буду.

- Можеш взагалі не чекати, Максе.

- Ну, що ти. І мені чогось купи. В тебе максимум десять хвилин.

Елена хотіла сказати, що купить йому виключно отруту, але вирішила не витрачати час дарма і все ж таки використати ці десять хвилин з максимальною користю для себе.