Читати книгу - "Спалена корона, Ярослава Денін "

***

  Я думала це вже закінчилося. 

  Думала більше не побачу видінь з минулого королеви уві сні.

  Як я взагалі умудрилася заснути?! Я ж читала! Ще й зачіску мабудь зпаганила цим ...

  Я підійшла до шафи біля вікна, аби оцінити свій зовнішній вигляд у дзеркалі на двері шафи.

  Боже милий, вже так пізно! За вікном непроглядна темінь! Скільки ж я спала ... ? І невже ані одна жива душа не зайшла й не розбудила мене, аби покликати на вечерю!? Що ж це таке? Як дідусь міг забути? Та й ладно вже дідусь, але Вільям! Він же міг за мною зайти й нагадати про вечерю! Поблизу ж його кімната, ну!

  Боже! Ну і що за чоловіки пішли! І де це Лізка того Сашка знайшла ... Точно! Ліза! Давненько я її не бачила. Не така вже й класна з мене подруга виходить. Зранку треба буде хоч написати їй, а то не гарно виходить ...

  Так! Все! Дістало! 

  Що я дитина мала?! Чи дитина королівська, щоб мене мали за ручку виводити з кімнати?! Хоча, останнє тепер здається є правдою ... але це нічого не змінює! Чом я буду тут відсиджуватися тільки через те, що хтось забув за мною зайти!?

  Перевіривши востаннє свій образ я вийшла з кімнати. Коридор був абсолютно пустим і темним. Мабуть всі вже давно в головній залі вечеряють, а я тільки бурчу ходжу по замку. Ну ... не я бурчу, а живіт. Ані Вільяма, ані діда, нікого в коридорах я не знайшла. Стукати в двері кімнати брата не стала, бо який вже сенс? Я вже вирішила сама йти до зали, тож буду йти напролом і шукати ту залу! Хоча я й не знаю як туди дійти ... Чомусь, коли дідусь проводив мене до кімнати я забула, що варто запам'ятовувати дорогу, щоб пізніше не потрапити в подібну ситуацію. А тепер вже пізно. Доведеться обходити купу сходів, коридорів і дверей, аби знайти потрібну залу.

  Ніякого освітлення в замку також не було. Невже дідусь не попіклувався заздалегідь про свій комфорт і не облаштував хоча б ті ж ліхтарі на свічковій основі!? Невже приємніше ходити по темряві, коли стіни освітлює тільки місячне світло з вікна? Ех, ніколи я не зрозумію такого ...

  Проходячи черговим коридором, мене зацікавив один прохід. Щось схоже на закулісся. Тяжкі червоні штори закривали простір за цим проходом і ... тих людей чиї голоси я чую вже хвилин десять. 

  „От! Скоріш за все мені сюди! Ти ба, хтось вже спориться, а мене навіть не покликали ... "

  За шторою дійсно хтось шепітом сварився. Поки що мені не вдавалося розгадати кому належали голоси, але зараз я точно могла сказати, що спорять двоє: чоловік і жінка. 

- ... Ну і нащо ти це все сюди принесла? Я ж зразу тобі казав! Аїді ще рано все це бачить і чути! ... 

  Перший голос складно було не впізнати. Це дідусь. Але от до кого він говорить? ... Хто приніс щось, що мені не варто бачити?

-Та я все розумію, але ж ... ну не просто так в заповіті Віолетти був такий чіткий опис! Ну відкрий очі, Аїда ідеально підходить під нього! Це про неї писала Віола! ...

  Голос здавався знайомим. В житті я його ніколи не чула, а от ... підсвідомість пам'ятала цей голос. Теплий. Ніжний. Рідний.

-Та зрозумій ти, Саро! ... - Сара! От хто вона! Точно! Це її голос! Той самий голос з моїх снів і видінь! Голос жінки, що ростила і підтримувала маленьку Аїду із моїх спогадів! Жінки, що навчила мене вірити в чудо і в себе! Жінки, яка фактично являється мені ... матір'ю. - Ми не можемо точно стверджувати, що мова йшла про Аїду. А те, про що писала Віолетта, занадто серйозне, щоб навалювати це все на маленьку дівчинку. Ні. Я проти того, щоб Аїда йшла цим шляхом.

  Як би я не любила діда, але остання фраза мене розлютила. Якого біса хтось взагалі має право вирішувати яким шляхом мені йти? Що робити? Так робила Анна, та я не хочу, щоб так було і зараз. Із моєю справжньою сім'єю.

-Батьку, в будь-якому випадку, свій шлях Аїда має обирати самостійно. І чи приймати дар Віолетти, чи зрікатися його — її рішення.

-Ох, ну і за що мені це все? ... - Я почула легкий сміх з вуст дідуся. Як же тепло стає на душі від таких його емоцій і почуттів. Чомусь мені хочеться, щоб саме ця людина ніколи не залишала свого позитиву і тієї теплоти душі, яку має наразі. - За що мені Ти Всевишній прислав трьох таких сильних жінок в моє життя? І як тут бути чоловіком, коли вони поруч? Знаєш, Саро, я довго думав, коли дізнався, що моя онучка скоро приїде. Коли дізнався, що скоро вперше її побачу, порозмовляю, зазирну в ці рідні очі ... Мені було дуже цікаво побачити, на кого ж з батьків вона більше схожа, як це буває загалом. Та коли я її побачив ... Саро, вона не ваша копія, - вмить, тяжка червона штора переді мною відкривається осліпивши яскравістю приміщення за нею і двох облич близьких, - а на бабу. На Віолетту. Така ж вперта і самовпевнена. І робить все поза правилами і проханнями.

  Після цих слів, на обличчі дідуся застигла щира усмішка, а на очах сльози ... сподіваюсь щастя. А мати ... стояла з розкритим ротом розглядаючи мене.

  Буквально. З відкритим. Ротом.

-Саро, - дідусь рукою прикрив рота матері, - не культурно, ти ж з дитиною зараз стоїх. Зі своєю, рідною.

  Тепер вже ,,оцінкою" займались обоє. Я і мати розглядали кожен дюйм одна одної і не розуміли, як так вийшло? Як так вийшло, що доньку з матір'ю розділили? Як так вийшло, що не малу частину свого життя, я прожила з тіткою, а не рідною матір'ю? Як так вийшло, що ми не бачились ... так давно.

  Її очі із шаленою швидкість пробігали по моєму тілі вверх і вниз, з голови й до п'ят і ніяк не збиралися зупинятися. Була б її воля, думаю мама і в мою голову залізла. 

-Аїдо, до речі, хто тебе навчив підслуховувати? - Вставив свої п'ять копійок дідусь.

  Але зараз ні мені, ні матері було не до того. Наші очі були прикуті одна до одної.

  Нарешті я можу роздивитися її повністю, чого сновидіння мені не давали. 

  Шоколадне злегка пухнасте волосся, зараз зібране в ,, Мальвіну" й прикрашено якоюсь гілочкою з лісу. Яскраві теплі очі і довгі чорні вії відкривали її погляд так, ніби вона заглядає тобі в саме серце. Тонкі, елегантні брови й маленький носик. Пухкі губи з персиковим відтінком все ще були злегка відкритими. Жінка була трохи нижчою за мене. В цю мить була вдягнена в чорну сукню по фігурі й того ж кольору плащ, на ногах гарно сиділи осінні чоботи, а в руках поки ще мати тримала корзину з деякими травами з лісу, перемотаними чорними нитками, й книгами.