Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство"

близько 1500 років. Племена її носіїв освоїли весь Правобережний Український Лісостеп і частково лівобережжя в Середньому Подніпров’ї. Хронологічно історія трипільців поділяється на три основні етапи: ранній А (4000— 3600), середній В (3600—3100) та пізній С (3100—2500). Кожний з етапів, крім того, поділяється на підетапи: в ранньому — це АІ і AІІ, в середньому — ВІ, ВІ — ВІІ і ВІІ, у пізньому — СІ і СІІ[138]. Територіально для кожного етапу виділяються локально-хронологічні групи, а в їхніх межах — одночасові пам’ятки, що утворюють типи пам’яток.

За різних часів своєї історії трипільці сусідили і мали контакти з різними народами, що перебували на різному рівні соціально-економічного розвитку, запозичуючи у них найновіші культурні і технічні досягнення і передаючи їх народам, що стояли на нижчому щаблі. Тобто, отримавши відповідний поштовх з Балкан, трипільці стали ланкою в ланцюгу процесу енеолітизації і пов’язаних з ним здобутків у відтворюючих формах господарства для енеолітичних племен на північному сході і степових скотарів на південному сході.

На ранньому етапі історії трипільців їхніми сусідами на півдні у пониззі Дунаю були носії культур Боян, Болград-Алдень; на південному заході — представники культур Трансильванії і північно-західних Балкан (Вінча, Тордош), на північному сході — племена дніпро-донецької неолітичної культури. На середньому та початку пізнього етапу трипільці контактували на півдні з племенами культури Гумельниця, в степовій зоні — з носіями культур середньостогівської спільності та нижньомихайлівської культури — на північному заході — з представниками культури Лендель, а на заході — полгарської. Наприкінці пізнього етапу своєї історії у трипільців склалися відповідні стосунки з носіями культури лійчастого посуду (КЛП) і кулястих амфор (ККА), на заході, культури Чорнавода — на півдні, а в степу — з пізнішими групами скотарів доби енеоліту.

Як уже зазначалося, трипільська культура склалася на території Молдови. Вся подальша історія трипільських племен пов’язана з розселенням по Правобережному Українському Лісостепу. Це було поступове займання вільних чи слабо заселених іншоетнічними неолітичними племенами найближчих територій, або мало характер хвиль, що виливалися на більш віддалені території, переважно з району Попруття і Середнього Подністров’я.

Відпливи населення з цього району були пов’язані, очевидно, з відносним перенаселенням, що періодично виникало за умов екстенсивного первісного виробничого господарства, коли ресурси відповідного району були вже не в змозі забезпечити прожитковий мінімум населення за існуючого рівня виробництва. Це могло статися при збільшенні населення за рахунок природного приросту, припливу з інших територій, збіднення ресурсів внаслідок природних факторів (посуха тощо). В цьому випадку надлишки громади мали шукати собі іншу територію, але не будь-яку, а подібну за природними умовами, яка б забезпечувала традиційний спосіб життя й господарчої діяльності. Володіння власними територіями призводило до деякої уособленості племен, що відображається у матеріальній культурі і дає можливість (у рамках археологічної культури) виділяти локальні групи, які відповідають окремим спільностям, а в межах груп — типи пам’яток, що відбивають фази розвитку. Щодо поступового розселення на малі відстані, то воно було пов’язано з характером системи господарства, коли за якийсь проміжок часу в найближчому оточенні поселення вичерпуються ресурси (виснажується земля, знищується ліс тощо) і воно переноситься на нове, ще незаймане місце, з кожним разом крокуючи далі й далі. Час існування поселення на одному місці визначається дослідниками більш-менш однозначно і становить близько 50 років, що відповідає періоду життя двох поколінь.

Карта 5. Трипільська культура раннього — початку середнього етапів.

І — трипільська культура раннього етапу; II — трипільська культура початку середнього етапу: а — район формування культури, б — верхньодністровська група, в — середньобузька група, г — східний ареал культури; III — культура Болград-Алдень; IV — дніпро-донецька культура; V — буго-дністровська культура; VI — скелянська культура середньостогівської спільності.

Вже на початку раннього етапу своєї історії трипільці поступово розширюють свою етнічну територію на схід. Потім, на фазі існування поселень Ларга-Жижія, Флорешти, Бернашівка, вони перетинають Прут і виходять на Середній Дністер, а згодом, у середині та наприкінці раннього етапу, — на Південний Буг і в Буго-Дніпровське межиріччя.

Археологічною ознакою переходу від раннього до середнього етапу розвитку трипільської культури є поява в керамічному комплексі поселень посуду, прикрашеного розписом. Питання походження розпису все ще лишається дискусійним. Вважається, що він з’явився під впливом південно-західних сусідів[139]. Використовуватися почав поступово, але швидко став переважати у племен Попруття і Подністров’я, а згодом розповсюдився майже по всьому трипільському ареалу. Лише племена першої хвилі розселення, що жили в межиріччі Південного Бугу і Дніпра, не сприйняли це нововведення, віддаючи перевагу старим ранньотрипільським традиціям заглибленої орнаментації посуду. Таке розмежування за орнаментальними традиціями дало підставу виділяти у культурі два ареали — західний і східний[140].

Племена східного ареалу на середньому етапі розвитку культури повністю освоїли Буго-Дніпровське межиріччя, пройшовши ряд щаблів, що відбилося в ланцюжку послідовно існуючих пам’яток типу Зарубинців, Красноставки, Шкарівки, Веселого Кута, Миропілля, Гарбузина[141] і вийшли на Середнє Подніпров’я в районі Ржищів — Трипілля, де також утворили хронологічний ланцюжок пам’яток типу Щербанівки, Коломийщини І та II[142].

У західному ареалі, в Попрутті і Середньому Подністров’ї, на початку середнього етапу, очевидно, ускладнилася демографічна ситуація, яка зумовила необхідність розширення території. Саме тоді починає заселятися північна частина Середнього Подністров’я, де розповсюдилась група населення, відома за пам’ятками заліщицького типу. Згодом ця група освоїла і Верхнє Подністров’я. Тут трипільці проіснували від середини середнього (ВІ—ВІІ) до кінця першої половини пізнього (СІ) етапу, коли змушені були залишити цей район, мабуть, внаслідок розповсюдження племен культури лійчастого посуду.

У цьому периферійному районі у трипільців виробилися специфічні риси: тут переважають невеликі за площею (до 5 га) поселення, у формах і орнаментації посуду надовго зберігаються “заліщицькі” традиції. Межуючи з племенами лендельської культури, трипільське населення зазнало відповідного впливу, матеріально відображеного у запозиченні деяких форм посуду, що може свідчити про часткове змішування населення, можливе існування міжетнічних шлюбних відносин.

За природними умовами (якість грунтів) Верхнє Подністров’я менш придатне до ведення традиційного трипільського землеробського господарства, ніж Середнє, і треба гадати, що привертали сюди трипільців передусім поклади високоякісного туронського кременю, який слугував предметом обміну, зокрема з населенням культури Тисаполгар і розповсюджувався на відстань до 500 км, а також виходи соляних джерел.

Саме тоді, коли почало заселятися Верхнє Подністров’я, ще одна група населення переселилася з Середнього Подністров’я у Середнє Побужжя, заселене общинами східного ареалу, що простежується тут вперше на пам’ятках типу Кліщева[143]. Оскільки цього разу прийшле населення вклинилося в район, який вже до