Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"

Відволікаючи ворога балаканиною, Каргіна намагалася встати, спираючись на дерево, одночасно сплітаючи атакуючі чари. І ледь встигла відхилити нову атаку. Блискучій зеленню Спис Нане мав потрапити їй у голову, якби не знову зведений щит Срібного Яблука. Щит, що має сферичну форму і повільно обертається, добре підходив для відбиття метальних снарядів. Якби не одне але. При всій своїй однозадачності і відсутності додаткових ефектів, на кшталт прокльонів і отруєнь, Спис Нане мав безперечну перевагу – він пробивав практично всі щити рівня Аскета. Щит Алли не став винятком. Просто замість голови снаряд пронизав праві груди харківської відьми.

– Не смій навіть згадувати мою сестру, харківська шльондра! – Заревіла Гоарвард. – Я ледве встигла відбити твої підлі паралізуючі прокляття, а Ануш... Ну нічого. Вона зараз під надійною охороною своїх вихованців. А ти…

Алла зашипіла від болю. Два нові заклинання у вигляді зелених стріл пронизали руки Каргіної, пришпиливши її до дерева. Вона хотіла було знову закликати міць Яги, благо, власної крові на землю в цьому місці Алла пролила чимало. Але не встигла.

– Знаєш, що це? – запитала Гоарвард, діставши з-за пазухи сяючий зеленим полум'ям великий медальйон у вигляді круглого щита. – Це Егіда Нане. І поки вона в мене, і я поруч, ти не зможеш звернутися до своєї кістяної старої знову! А ще воно має один цікавий ефект. Думаю, що ти вже відчула.

Нажаль, Алла справді відчула. На такій близькій відстані ворожий артефакт випромінював якісь перешкоди, які збивали концентрацію. Будь-які спроби сплести чари, складніші за жалюгідну вогняну кулю, просто провалювалися. Каргіна, немов сп'яніла від вина малолітка, не могла зібрати думки воєдино! У безсилій злості вона загарчала:

– Та щоб ви здохли, тварюки! Якого біса ви приперлися на нашу землю! Навіщо покалічили Вікторію?! Подобається бити тих, хто слабший за вас, нікчемні шавки?

Голова Алли здригнулася від сильного ляпаса.

– Заткнися, дурепа. – Відповіла Гоарвард. – Щоб я тебе не стратила завчасно. Поки що маю на тебе плани…

Каргіна, щомиті намагаючись сплести якнайбільш вбивче прокляття, дивилася, як вірменська відьма простягла руку у бік водосховища. Пролунав свист повітря, що розрізається, і череп Пахапана буквально втиснувся в руку своєї господині.

– Мій Пахапан... Знала б ти, скільки магів він поглинув, набираючись сили і стійкості до підлих чарів прокльонів... – Вірменка не дивилася на Аллу, любовним поглядом розглядаючи череп і погладжуючи його пальцями.

– Ах ти… Тобто, щоб мати перевагу перед захопленням нашої території, ви відловлювали малефіків і згодовували їх своїм химерам?!

– А звідки, як ти гадаєш, у них імунітет? – Запитанням на запитання відповіла Гоарвард. – Це кропітка робота. Ще й матеріалу вічно бракує.

– Знаєш, Гоарвард, – почала Каргіна, старанно пригнічуючи лють, що клекоче в горлі, – саме зараз я рада, що ви поклали око на територію Яги. А не Кощія.

Чужинка не встигла ні щось зрозуміти, ні якось зреагувати. Моторошний череп, який вона так і продовжувала гладити, ніби знову налився життям – і вп'явся в кисть своєї господині. Відьма завила від болю та несподіванки, пару секунд намагаючись струсити череп з руки, не пошкодивши його. Але мертвий монстр не хотів розтискати щелепи, і тоді химеролог, моторошно заревівши, з розмаху вдарила черепом, що вп'явся в руку, о найближче деревце. Пролунав хрускіт. Череп усе ще тримався. Аура Гоарвард різко налилася кислотно-зеленим світлом, навколо атакованої руки закружляв вихор і… Відьма завмерла.

Отруйно-смарагдова аура противниці Алли раптом почала наповнюватися дірками. Їхня кількість і розмір все збільшувався. Обличчя Гоарвард з просто блідого стало сірим, щоки й ніс впали всередину, тіло за мить ніби втратило дві третини ваги – і під ноги пораненої Алли Каргіної впав сухий труп з повністю знищеною аурою.

– Забула тобі розповісти найцікавіше. – Тяжко дихаючи, відвалилася від дерева Алла. – Розроблена мною Чорна Кров нікуди не дівається з тіла жертви, навіть якщо не діє на неї.

Алла повільно підійшла до трупа, присіла, крекчучи, над ним і співчутливо зазирнула у очні противниці, що впали:

– Навіть кістки залишаються проклятими, уявляєш? Отже, будь-який поріз ними… Ну, або, у твоєму випадку – укус, практично для будь-кого, хто не має імунітету твоїх тварин, буде гарантованим способом отримати прокляття. А я вже постараюся забезпечити летальний кінець.

Алла витягла з одягу трупа все ще сяючий зеленню диск артефакту. Штучка продовжувала завдавати неприємностей навіть після смерті носія. Поранена Аскет дістала хустку, створену спеціально для екранування будь-яких артефактів дрібного розміру. З шипінням і матюками загорнула медальйон, що обпалював свою здобичницю, – і сховала його в кишеню. Хвилинку постояла, з задоволенням відчуваючи легкість думки, що поверталася. Потім продовжила обшук тіла, не припиняючи повільного монологу.

– Уся штука була тільки в тому, щоб змусити цю черепушку тебе цапнути. Каргіни ж не некроманти. І ти це знала. Всі знають. Але тут вам не пощастило саме зі мною. Бо колись у мене був хлопець із клану Кощія. Та ми, окрім усього іншого, обмінялися ще й парочкою заклять. Так, нічого особливого. Страшні таємниці кланів з обох боків не постраждали. Але підняти якогось чахлого скелета я можу. Вони таких, ще будучи Аколітами, піднімають. А для спрацювання прокляття більшого і не було потрібно. Ікла проклятого скуштували твоєї крові. І ось – результат. Прокляття автономне, мені й зусиль не довелося докладати, щоб воно на тобі спрацювало. Зручно.