Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"

Алла з кректанням піднялася над трупом ворога і глянула в той бік, де мала бути Ануш Нане. Як і озвучила загибла сестра, другу Аскета, паралізовану прокльонами Каргіної та непогано пошарпану, охороняла тварюка. І не одна. Перший вихованець Ануш нагадував гігантську суміш кажана і пуми з хвостом-змією, що живе своїм життям. Така собі версія мантикори. А другий… Мабуть, це щось на кшталт броненосця, щура та ведмедя разом узятих. Було очевидно, що тварина може пересуватися під землею і досить успішно. Чорне тіло покривали дуже великі лусочки, гіпертрофовані передні лапи були ніби створені, щоб рити тунелі, а щуряча морда була вся поцяткована неприємними навіть на вигляд шипами. Мабуть, с тією метою, щоб будь-яка лобова атака чи укус супроводжувалися максимумом ушкоджень. Ну і для полегшення геологічних робіт, звичайно. Також Аллу не залишало стійке відчуття, що обидві тварюки мали не меншу опірність магії прокльонів, аніж покійний Пахапан.

– Слава Язі, що після мого ходу злягла саме ти, Ануш. Щось підказує, що з твоїми потворами боротися було б набагато складніше… – Пробурмотіла собі під ніс Алла і вже була попрямувала у бік вцілілих ворогів, щоб закінчити розпочате очищення території, як раптом дещо згадала.

– Стоп. Так що, кажеш, у тобі було заховано?.. – Каргіна знову присіла над трупом Гоарвард, але цього разу її цікавив тільки череп химери, який так і не розчепив своїх зубів над пензлем колишньої господині.

Одним торканням зруйнувавши і прокляття, і череп, як його вмістище, Алла обережно витягла з купи праху срібний медальйон на ланцюжку. Прикраса, що розкривається, всередину якої зазвичай клали свої фотографії для коханих людей. Традиція, що мала місце у 18 столітті, в епоху смартфонів була не актуальною. Дивацький раритет. Якби Алла не знала господиню цього медальйону особисто. Якби це вона не подарувала його колись. І якби вона не шукала його володарку понад півстоліття.

– Н-ні... Не може... Тільки не так, Олено... Тільки не так! – Аллу затрясло від стримуваних ридань. – Я так довго тебе шукала!

Горе та приголомшливу правду в розумі Алли дуже швидко змінив гнів. Вітер, що налетів з нізвідки, заколихав дерева посадки. Водосховище біля берега раптово почало покриватися туманом. Позаду Каргіної дрібним дробом пролунав з десяток глухих ударів – птахи падали мертво зі своїх насиджених місць.

Нащадки Баби Яги, відьми Каргіни всю свою історію несуть у собі два початки. Травниці, які спілкуються з природою, шанують ліс та його мешканців. І похмурі відьми-малефіки, повінчані з тінями, здатні занапастити врожай цілого міста, наслати чуму і зробити село, що процвітало, непрохідним болотом. У моменти сильних потрясінь домінуючий початок виривається з Каргіних, надаючи сил, але слабко піддаючись контролю. І що сильніше потрясіння – то більше сили отримує відьма. Більшість із сестер Алли мали схильність до «мирної» сторони дару і ставали епіцентром буйного цвітіння в такі моменти. Але дух другої за силою Каргіної віддав перевагу темним відтінкам.

Бій в ім'я клану та поранення від ворогів – справа звична, Аскет за своє життя застала дві Світові війни, а також безліч магічних сутичок. Така «рутина» не могла потривожити її внутрішню Темряву. Але коли в тебе раптово пропадає рідна дочка, ти шукаєш її десятиліттями, а потім дізнаєшся, що її просто згодували якийсь тварюці для посилення, використавши твій останній подарунок їй, як якір та щит від твоєї ж магії…

– Хотіла убити тебе по-тихому, Ануш. – Моторошно-спокійно промовила Алла, дивлячись у нікуди порожнім, скляним поглядом. – Поки ти не вийшла з паралічу. Але, гадаю, тобі є багато чого мені розповісти.

Алла дерев'яною ходою попрямувала до химеролога, що все лежала на землі. Тварини, що стерегли її, застережливо загарчали.

– І знаєш, зараз мені навіть шкода, що в тебе всього два охоронці.