Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"

– Хазяїне! Прокидайся скоріше! Хазяїне! Біда, господиню викрали! – До мене, як крізь товщу води, долинав крик Парамона.

– Парамоне, що ти верзеш, дай поспати... – Пробурмотів я і розплющив око. Щоб здригнутися. Нічний жах і пришестя мертвої Каргіної були справді поганим знаками!

Двері в спальню лежали на підлозі, по стіні поряд розходилося павутиння тріщин, а сам домовик виглядав немов постарілим ще років на двадцять. Одяг зносився, у багатьох місцях дірки, гар на ще вчора білій сорочці.

– Парамоне, що… – Я дивився на це все наче під наркозом. Дуже паморочилося в голові і хотілося спати. Але ліжко поряд було справді порожнім.

– Де Даша? – Хотів крикнути, та лиш просипів крізь зуби.

– Забрали прямо з ліжка, Хазяїне! На всій хаті лежить потужне закляття сну, я ледве зміг тебе розбудити. Вони і мені зв'язали руки чаклунством чорним. Накажи йому розвіятись, інакше знову заснеш!

– Я… наказати? Яким… – Все ще туго тямлячи, я намагався зрозуміти, що взагалі відбувається. Потім до мене дійшло сказане домовик, і я активував Очі.

Весь будинок на сто з гаком квартир було вкрито синьо-сірим покривалом. І наша квартира була епіцентром цього чаклунського туману. Який послаблював шию, кидав голову на подушку, робив повіки свинцевим, забирався в мозок і шепотів: «Спи… Спи… Як же солодко спати… Поспи ще трохи».

Допускати цього вже не можна було. Я зібрався з силами, викликав «вихор» у горлі, уявив, як туман покидає мій будинок і видихнув:

– ЗНИКНИ!

Дихати і думати одразу полегшало. Я впав головою на подушку вже по своїй волі, домовик знесилено сповз по одвірку. Але розслаблятися ще рано! Потім знайшов Дашу. Вона і три викрадачі їхали ліфтом. Один із них тримав мою дружину на руках. Аури виродків прямо кричали, що то маги. Але в цьому випадку це не мало значення.

Думки гасали в голові переляканими пацюками. Думай, думай! Голос до ліфта не дістане, це я вже перевірив. Весь будинок, крім квартири, все ще оповито туманом. Я – не знаю жодного заклинання. Як боротися з чаклунами без відповідної зброї? Як вибратися із сонної пастки довжиною в десять поверхів?!

– Як, твою матір?! – Крикнув я своєму неголеному відображенню. Стоп... Неголеному?.. Борода... Лисина... Я ж можу міняти власну зовнішність Голосом Грому, га? Чому ж не змінитися внутрішньо?! А чи є якісь побічні ефекти? Стоп! Про що я думаю?! Часу мало, вони скоро вийдуть з ліфту.

Викрутивши потужність Очей на максимум, я подивився туди, куди до цього ще не доводилося – в себе. Було важко, ніби дуже косив очі і одночасно намагався бігти смугу перешкод, але потім стало легше. І це виявилося цілим новим світом.

Я все бачив. Кров'яні тіла, що летять венами. Невелике викривлення хребта. Регенерацію клітин у печінці. Своє серце. Але це все поки що не було потрібно. Я на всіх парах увірвався у свій мозок. Уявним бажанням знайшов відділ, який відповідає за біль.

– ВІДКЛЮЧИСЯ! – Наказ, наче й сказаний мною, прогримів ніби десь в іншому кінці всесвіту. А далі – неначе шалений марафон.

– ШВИДШЕ! – І я побачив, як нейронні ланцюги в мозку з розмірених сільських доріг перетворюються на швидкісні магістралі, а світ зовні мене, видимий якось нечітко, наче потрапляє у кисіль. Це добре видно по тому, як повільно відкриває рота Парамон, що явно щось хотів сказати. Але я також бачив, як ліфт відкривається і Дашу виносять з під'їзду – у мене просто не було часу на розмови.

– МІЦНІШЕ! – Кістки ущільнили свою структуру зітканими ніби з повітря молекулами, стаючи майже залізними.

– СИЛЬНІШЕ, РІЗЧЕ! – поки мої м'язи загартовувалися, на вулиці якийсь явно нетверезий перехожий побачив, як чоловіки виносять з дому непритомну жінку, і в грубій формі спитав, що відбувається. Його послали, він поліз у бійку, щоб тут же осісти на землю від кинутого в нього заклинання.

Цих кількох секунд виявилося достатньо – я розплющив очі, які встиг закрити невідомо коли. Щось стікало з мого обличчя і капало з підборіддя. Часу перевіряти не було. Я схопився на ноги, переконався, що всі кінцівки функціонують і вилетів із спальні до коридора. А тут – розбіг у три кроки та стрибок. Двері балкона і його вікно були відчинені навстіж – це трохи заощадило час і сили.

Падав я ну дуже повільно. Навіть почав би нервувати, якби не знайшов поглядом викрадачів. Вони так само повільно намагалися відчинити двері Лексуса, яким, судячи з усього, приїхали. Мабуть, у всьому винне прискорене сприйняття. Ноги і хребет я зміцнював особливо, але все-одно момент зустрічі з асфальтом вулиці виявився неприємним. Шльопан босих ступнів, як і всі звуки, вийшов трохи затягнутим, від асфальту під ногами почали розбігатися тріщини, щось тягуче хруснуло в лівій гомілці. Інерція від стрибка з такої висоти штовхнула вперед. А мені туди й треба було – я вже біг до викрадачів своєї дружини.

Той, хто тримав Дашу на руках, стояв ближче за всіх і зміг лише наполовину обернутися, коли я з усієї сили вдарив його по шиї. Звуки злилися в монотонний гул, але під рукою моєю всередині цього виродку явно щось хруснуло. Попрямував до решти, в одного з них почало спалахувати на руках якесь отруйно-зелене свічення. І я знову згадав про Голос

– ЗАСТИГНИ! – голос ударив по обох супротивникам, що залишилися. Їхні і без того тягучі рухи зупинилися зовсім. Це було на руку. Одного я вдарив ногою в груди, ламаючи, судячи з відчуттів, ребра і відправляючи у політ. А тому, хто намагався чаклувати, я теж ударив по шиї, одночасно з цим ламаючи в лікті руку з заклинанням, що горіло в ній. Просто стиснув пальцями на згині – і все.