Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

Нарешті, я зібрався з силами щоб запитати про щось більш небезпечне:

- Що тоді сказав той ельф у шинку? Що він хотів?

Родосвіт кинув на мене незрозумілий погляд. Від брата віяло сумом, болем, жахом і жалем. Він повільно почистив і намастив меча, перевірив арбалета, і розклав всю зброю біля себе перш ніж відповісти:

- Що б він не питав, головне, що ми його здихалися.

В очікуванні на відповідь, я трохи не підскакував на місці. Але розчарований братовими словами, я не зміг зробити нічого іншого, окрім як спитати знову:

- А якщо це він? Він - той провідник, про якого казав Колодар?!

- Я думав про це, і не можу погодитися. Колодар не міг…

- Як це не міг?! Ще й як міг! Пам’ятаєш тих воїнів, що виходили з палацу у Букові? То ж могли бути вони, ну знаєш, його шпигуни!

- Не мели дурниць, - роздратовано відмахнувся від мене Родосвіт. - То був один з воїнів альві, так, проте…проте не важливо, що саме я думаю. То не міг бути Колодарів провідник. І крапка.

Я знову спитав, хоча й відчував, що це питання може вийти мені боком:

- І що ж тепер буде? Що ми робитимемо далі?

- Щось тобі сьогодні наче пороблено, не заткнеш ніяк, - відказав брат, та я не відводив від нього погляду і він змилостивився:

- Подивимося що буде вранці. Сходжу на розвідку до міста, перевірю, чи ба на нас хто не чекає, попитаюся в того шинкаря, як його, Таава, -  відказав він трохи згодом і з силою потер груди.

- Ти в порядку?

- Так, не зважай, - пробурмотів він, замислено дивлячись кудись повз мене. Запала тиша, було чутно як за стінами палацу виє невтомний вітер, знову зайнялася хуртовина. Добре, подумав я, сніг сховає наші сліди. Минув деякий час, перш ніж брат оклигав від роздумів і додав:

- Просто…просто ми досягли земель Едасу і я гадки не маю що робитимемо далі. Спробувати завтра повернутися до міста? Можливо провідник буде там завтра? Хтозна. Чи буде він взагалі, люди Колодара, мабуть, такі само надійні як і він. 

- А якщо ніхто не прийде? Едасу знають, що ми були у Другеці.

- Так. І це мене теж непокоїть. Цей дивак у таверні чіплявся, бо в тебе зелені очі. Є повір’я що в Матері Землі були зелені очі. Тому ті, в кого зелені очі, вважаються…

- Її дітьми.

- Не просто дітьми, а тими, кого вона справді любить. І подейкували, що й перші діти Еви, матері усього, мали зелені очі. Тож це ніби ознака приналежності. Але це побрехеньки. Я маю на увазі, всі ми діти Матері. Але в що тільки не вірять люди.

- В батька теж були зелені очі.

Брат кивнув, погоджуючись:

- Були колись. 

Я дивився на вогонь і слова самі вирвалися з мене:

- Розкажи мені… Розкажи мені про тих темних ельфів. Чому їх звуть Едасу? Що це за легенда про трьох братів? Та, яку пригадував Брамар. І хто такі ті перші діти?

Брат подивився на мене з відчуттям чогось неминучого в очах, піднявся з підлоги і пересів ближче. У якусь мить я зрозумів, що і ворон наче нашорошив вуха, прислухаючись до розмови: 

- Може, ти краще спатимеш?

- Ти розказуй, а я спатиму. Намагатимуся.

Родосвіт посидів трошки мовчки, а потім, наче за чиєюсь командою почав розповідь:

- За давніх часів зустріла богиня Ева, Володарка Землі і Води, повелителя небесних зведень, господаря Повітря і Вогню, бога Ірна. Уклали вони Союз і народився від того шлюбу наш всесвіт. Разом пролили вони свою кров на землю і стала вона царством живих істот. З'явилися всюди густі ліси і повноводні ріки, високі гори і безкраї моря. 

І разом зі всесвітом народилися у Володарів Неба і Землі первістки - старші духи. Три брати і сестра, чиї імена викарбовано лише в пам'яті предків. 

За ними з’явились і інші духи, різноманітні створіння. Старші духи мандрували світом і спостерігали як діти Еви і Ірна уживаються разом, як землю рідну шанують і бережуть. 

Розросталися ліси, розливалися річки; розкинулися моря і гори далі ніж бачить око. Раділи тому старші духи й звеселялися. Та боги відчували порожнечу. Не було в цілому світі тих, хто б вдячно згадував Повелителів та посилав їм свої натхненні молитви. Замислилися боги та з тих думок з’явилися люди. Незграбні та неосвічені, вони не знали куди подітися. Змолилися вони небу, вклонилися землі, і потішилися тому Повелителі та й послали старших духів людям на поміч. Духи не сміли ослухатись своїх батьків та хазяїв й вшанували ту волю.