Читати книгу - "Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна"

Зовнішня поліція зникла з вулиць, навіть городових перекинули на боротьбу з кощами. Міський голова звернувся до містян зі шпальт газет і закликав записуватися до добровольчих загонів. Першими відгукнулися патріотично-монархічні сили. В їхні дружини потягнулися люди, готові битися не тільки з кощами, а й з усією нечистю. Молодь з Партії об’єднаних людиноподібних вирішила і собі створювати загони самооборони — проти кощів, але і для захисту від людей.

Страх гуртував навколо найгаласливіших, бо вони єдині, здавалося, знали, що робити.

Наростала паніка. Біля продовольчих крамниць росли черги.

Нарешті 1 грудня почався погром у Контрактових рядах. Самооборона билася з чорносотенцями, містяни грабували товари, у поліції не вистачало рук. Тюрину довелося власноруч їхати на Поділ і кричати «кощі». Сяк-так натовп удалося приборкати. Але Олександр Петрович знав, що це тимчасово.

Чи не щодня отці міста засідали у генерал-губернатора і вигадували, як урятувати місто. Трепов звернувся до військових. Але Новопечерська фортеця отримала наказ чекати на мобілізацію, а отже, берегти особовий склад. Лише козаки і гвардія вряди-годи виходили боротися з кощами.

Скалонне мляво реагував на донесення й у справі боротьби з кощами дедалі більше покладався на Тюрина. Після зникнення Рапойто-Дубяга Олександр Петрович став його першим заступником. З ранку до ночі Тюрин формував загони, відповідав на дзвінки, звітував перед керівництвом і розставляв прапорці на мапі міста. А київський поліцмейстер чимдалі більше втрачав віру, що місто можна врятувати. Якось сказав, порівнюючи нинішню ситуацію з 1892-м: він вважає, що тоді містянам просто пощастило.

Тюрин змовчав. Кощі з’явилися після того, як батько прикликав Апі, й несподівано зникли за кілька днів. Можливо, кощів зупинило серце Змія, і батько був частково правий — воно давало владу, але не над усіма видами, а тільки над дикими немертвими? Тоді головне завдання Тюрина — його знайти. А відповідь криється в останніх днях батька й у дивній рані, з якою його привезли до Олександрівської лікарні.

В пам’яті спливли слова Василини: «Вашому батькові зробили невдалу операцію… Йому просто відкрили грудну порожнину, а потім зашили, ніби експериментував студент».

Тюрин спробував щось знайти в архіві. Але на це просто не вистачало часу. Справи перебували у такому безладі, що відшукати повідомлення про невідомий труп зі шрамом на лівій щоці не було ніяких шансів.

Олександр Петрович звелів привезти підшивки «Киянина» за 1897 рік. Новини про батька він не знайшов. Але несподівано для себе з’ясував, що того року було знайдено щонайменше п’ять трупів з подібними травмами.

Впізнали лише двох. Вони були пацієнтами Кирилівської божевільні. Одного виловили з Дніпра, другого знайшли в Олександрівській лікарні. У газеті зневажливо писали, що «справи» передали першому поліційному вовкулаці у Києві, щоб на «трупах відточував собачий нюх».

Тюрин запросив нові підшивки і здивувався ще більше. Чи не щороку в Києві знаходили кілька трупів з розпоротими грудьми. Після 1910-го повідомлень ставало дедалі менше. «Або трупи перестали знаходити, або газети стомилися про таке писати», — подумав Тюрин. Як і 1897-го, загиблих ніхто не шукав. Родичі не озивалися, небіжчиків не впізнавали. За останній рік, як він знав напевно, лише у Ющинського були схожі ушкодження.

— А ви думаєте, чого з тим Ющинським тоді так нерви попсували? — відповів на розпитування Топчій і простягнув Олександру Петровичу закривавлене м’ясо. Тюрин з удячністю прийняв обід. Вовкулака єдиний не забував, що і Тюрину треба їсти. Останні тижні вони майже жили у відділку.

Від околодочного постійно пахло вогнем і горілим м’ясом, а на руках не встигали гоїтися опіки.

— Отих перших на мене повісили. Я тільки починав. Ну знаєте — тупий вовкулака. На тобі, боже, що мені не гоже. Словом, не служба, а мед… То я з’ясував, хто були ці мерці, — з погордою сказав околодочний. Відтоді ситуація змінилася, але й досі вовкулак вважали найменш придатним видом для інтелектуальної праці. — А після мене вже ніхто і не шукав. Знаєте, скільки щороку в Києві невідомих жмуриків, кому цікаво з ними бавитися?

— Але ж на ці випадки звертали увагу, якщо, як ви кажете, відразу про них згадали, як Ющинського знайшли?

Топчій на мить замислився, почухав потилицю.

— Ну так, Скалонне ж бачив зведення. Щороку кілька з розпоротими грудьми. А Ющинський — хлопчик зовсім. Ще й відразу впізнали. Та ви самі пам’ятаєте. Хіба мало говорять про ритуальні вбивства людей?

Тюрин мимоволі згадав сон, де Сашко Хоменко перерізав собі горло у Стрітенській церкві. Якби його не поглинула Апі, ту смерть так само приписали б нечисті. У перші роки правління нинішнього імператора звичаї щодо людиноподібних були куди жорстокіші. Ще не забулося, як люди мстилися після упирського повстання 1863-го.

За сприяння батька змієпоклонці зникали десятками, але Тюрин не знайшов свідчень, що хтось із нечисті кинувся їх захищати.

— Мабуть, вам тоді несолодко було? Ви ж тільки повернулися до Києва? Петюня казав, навіть свої за вами ганялися.

Тюрин подумав, що за останні півроку вовкулака став чи не найближчою йому істотою. Про Василину відживлений пам’ятав постійно. Але через зайнятість кощами, а більше через сцену в музеї, останні тижні її не бачив. А от з Топчієм говорив чи не щодня, і при тому досі майже нічого не знав про його життя.

— Та не кажіть, — зітхнув Топчій. — Як згадаю, досі млосно. Свої зуби щирили, що я захистив від них людину. Ну, коли моя банда хотіла млин Бродського пограбувати, а люди зневажали, що я вовкулака. Та досі за це ганять. Хоч уже скільки вовкулак у поліції… Та й ви он голова…

— А як ви дізналися, що ті трупи були пацієнтами Кирилівської божевільні? — поцікавився Тюрин, витираючи від крові губи.

— А, ну так груди їм наче хірург різав. То я здогадався по лікарнях пройтися. Й у Кирилівській мені сказали, що психи їхні. Але у них їм нічого не робили. Бо у них узагалі таких операцій не роблять. То я з тим і закінчив. А ще я тоді у Кирилівці з Гальванеску познайомився. Теж там починав. То, може, ви його запитайте?

— Запитаю, — від несподіванки Тюрин наморщив лоба. Доктора теж уже давно не бачив. І це далося взнаки. Шкіра потоншала, шрами набули багряно-бурих відтінків, а запах став нестерпним.

— Парфентію Кіндратовичу, а ви вже тоді знали, що Гальванеску — людина, а не змієголовець?

— Та побий мене чистий грім! Я про це вперше з вами дізнався, як ми на Трухашці справу Ющинського розслідували, — посміхнувся Топчій і відразу знітився від неприємного спогаду. — Ну, він