Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Кімната 📚 - Українською

Читати книгу - "Кімната"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кімната" автора Емма Донохью. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 71 72 73 ... 93
Перейти на сторінку:

— Це чудово, друзяко. А тепер покладімо її назад.

Я гладжу обкладинку «Ділана», вона стала такою гладенькою і блискучою. Як вона потрапила сюди, в пасаж?

— Обережно, не забрудни її кров’ю.

Павло кладе мені на руку паперову хустинку: бурий рушник я, певно, десь загубив.

— Може, вибереш книжку, якої ти ще ніколи не читав?

— Неня, неня. — Бронвін намагається витягти блискучий камінчик з обкладинки якоїсь книжки.

— Оплати, — каже Діна й дає ту книжку Павлові, а потім стрімголов біжить до Бронвін.

Я відкриваю сумку з Дорою, кладу туди Ділана й застібаю змійку, щоб він був у безпеці.

Коли Діна та Бронвін повертаються, ми підступаємо до фонтана, щоб почути, як хлюпочеться вода, але так, щоб нас не забризкало. Бронвін просить:

— Гроші, гроші.

Діна дає їй монетку, і Бронвін кидає її у воду.

— Хочеш теж? — звертається до мене Діна.

Мабуть, це спеціальна смітниця для дуже брудних монет. Я беру монетку й кидаю її у фонтан, а потім дістаю вологу серветку й витираю руки.

— Загадав бажання?

Я ніколи раніше не загадував бажання коло смітниці.

— А навіщо?

— Щоб дістати те, чого тобі найбільше хочеться, — пояснює Діна.

Мені найбільше хочеться повернутися в Кімнату, але, гадаю, це неможливо.

З Павлом розмовляє якийсь чоловік, раз по раз показуючи на мою сумку з Дорою.

Павло підходить, розстібає змійку і витягає «Ділана».

— Ну що ж ти, друзяко!

— Нам дуже шкода, — каже Діна.

— У нього вдома точнісінько така книжка, — виправдовується Павло. — Він подумав, що це вона.

Павло простягає «Ділана» чоловікові.

Я підбігаю й вихоплюю книжку, примовляючи:

— Гля-я-я-я-яньте, це Ділам — майстерник копати!

З наспою він набирає лопати.

Риє та й риє не знати чому...

— Він не розуміє, що робить, — каже Павло.

— ...Риє та й риє не знати чому...

— Джеку, дорогенький, це належить крамниці, — каже Діна, намагаючись висмикнути з моїх рук книжку.

Проте я тримаю її ще цупкіше й засуваю під свою сорочку.

— Я не звідси, — пояснюю я чоловікові. — Старий Нік держав нас із Ма під замком, а тепер сам потрапив у в’язницю разом зі своєю вантажівкою, але янгол його не врятує, бо він поганець. Ми тепер знамениті, одначе, якщо ви нас сфотографуєте, ми вас уб’ємо.

Чоловік тільки моргає.

— Скільки коштує ця книжка? — питає його Павло.

— Треба просканувати її на касі... — відповідає чоловік.

Павло простягає руку в мій бік, проте я лягаю на підлогу, затуляючи собою «Ділана».

— Візьмімо інший примірник і проскануймо його, — пропонує Павло й біжить назад у крамницю.

Діна озирається навсібіч з криками:

— Бронвін! Люба!

Вона підбігає до фонтана й роззирається кругом.

— Бронвін!

А Бронвін тим часом стоїть біля вітрини з сукнями і дивиться з-за неї, висолопивши язика.

— Бронвін! — верещить Діна.

Я теж висолоплюю язика, за склом сміється Бронвін.

У зеленому фургоні я трохи подрімав, але по-справжньому так і не заснув.

Норін каже, що моя сумка з Дорою просто чудова. І блискуче сердечко теж. А «Ділан-копач», певно, дуже цікава книжка.

— Як тобі динозаври?

— У нас не було часу глянути на них.

— Ой, яка шкода, — каже вона.

Норін дає мені пластир, щоб я заклеїв рану на руці, однак цього разу на ньому немає малюнків.

— Твоя Ма проспала сьогодні весь день і буде дуже рада тебе бачити.

Норін стукає в двері палати номер сім і відчиняє їх.

Я знімаю черевики, але не одяг — нарешті я знову з Ма. Вона тепла і м’яка. Я обережно притискаюся до неї, та від подушки чомусь смердить.

— Побачимося за вечерею, — шепоче Норін і зачиняє двері.

Це блювотиння, я запам’ятав його запах з дня нашої Великої Втечі.

— Прокинься, — кажу я Ма. — Тебе знудило на подушку.

Вона не прокидається, не стогне й не повертається. Вона навіть не ворушиться, коли я тягну її. Вона ніколи ще не була в такому Забутті.

— Ма, Ма, Ма...

Мабуть, вона перекинулася на зомбі.

— Норін! — кричу я і біжу до дверей.

Я не маю права заважати іншим, але...

— Норін!

Вона встигла дійти вже до кінця коридору, проте обернулася.

— Ма знудило.

— Нічого страшного, ми зараз усе швиденько приберемо. Я тільки прикочу візок...

— Ні, йдіть негайно до неї.

— Добре, добре.

Увімкнувши світло й зирнувши на Ма, вона вже не каже «добре», а піднімає слухавку і промовляє:

— Код синій, палата сім, код синій...

Я не знаю, що це означає...

Раптом я помічаю відіткнуті пляшечки з-під пігулок Ма — майже всі порожні. Вона ніколи не пила більше як дві пігулки за одним разом — таке правило. То як же пляшечки могли спорожніти? Куди поділися пігулки? Норін натискає збоку на горло Ма і, називаючи її на друге ім’я, питає:

— Чуєте мене? Чуєте мене?

Але я не думаю, щоб Ма її чула чи бачила. Я кричу:

— Це погана ідея, погана ідея, погана!..

До палати забігає багато людей, хтось тягне мене в коридор. Я верещу якомога голосніше: «Ма!» Одначе розбудити її не можу.

Життя

 в будинку з гамаком. Дивлюсь у вікно, сподіваючись побачити той гамак, але Бабця каже, що його вішають не перед будинком, а на задньому дворі. Та й зарано ще, бо нині тільки десяте квітня. Я бачу кущі і квіти, тротуар і вулицю, передні дворики й інші будинки. Я нарахував їх аж одинадцять; там мешкають сусіди, як у грі в сусіда-жебрака. Я смокчу Зубчик — він лежить якраз посеред мого язика. Коло будинку стоїть біла машина, я приїхав у ній з клініки, хоч у такому поспіху не було потреби. Лікар Клей хотів, щоб я залишився для неперервності і терапевтичної ізоляції, однак Бабця кричала, що не дозволить тримати мене під замком, наче в’язня,
1 ... 71 72 73 ... 93
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кімната», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кімната"