Читати книгу - "Вибір, Едіт Єва Егер"

чекало попереду, я знала, що не можу поспішати. Я мала забезпечити простір абсолютної довіри, у якому Джейсон зміг би розповісти мені будь-що, поділитися якимись емоціями, почувався б у безпеці та знав, що його не будуть засуджувати. Він знову всівся на диван обличчям до мене, і я нахилилася до нього. Як я можу втримати його тут, зі мною? Не лише фізично в кабінеті. А готовим відкритися та відкрити. Ми мали разом знайти шлях до усвідомлення та одужання, спосіб, у який Джейсон міг би дати волю емоціям та станові, що спричиняли його кататонію. Тож якщо я хотіла вести його до одужання, то не мала тиснути, аби він заговорив. Я мала налаштуватися на хвилю його душевного стану, вибору, що стояв перед ним за його обставин, відкритися ймовірним новинам та змінам.

— Цікаво, чи ви зможете мені допомогти, — нарешті сказала я. Часом я використовувала такий підхід до закритих та тугих пацієнтів. Я перемикаю увагу пацієнта з його проблем. Тепер проблема в мене. Я закликаю до співчуття пацієнта. Я хотіла дати Джейсонові відчути себе сильним, здатним приймати рішення, а я ставала звичайною людиною, допитливою та чимось засмученою, такою, що потребує допомоги.

— Я справді дуже хочу знати, як ви бажаєте провести час тут зі мною. Ви молодий чоловік, солдат. А я просто бабуся. Може, допоможете мені?

Він хотів був щось сказати, але слова та емоції застрягли йому в горлі, і він лише потрусив головою. Як я могла допомогти йому впоратися з його зовнішнім чи внутрішнім сум’яттям, не втікаючи та не зачиняючись від нього?

— Цікаво, чи могли б ви допомогти мені трохи краще зрозуміти, чим я можу бути вам корисною. Я б залюбки стала вашим слухачем. Чи не допоможете мені трошки?

Він заплющив очі, ніби подивився на яскраве світло. Чи стримував сльози.

— Дружина, — нарешті сказав він, і йому знову стисло в горлі.

Я не запитала, як саме його бентежить дружина. Не запитала, що саме сталося. Я одразу перейшла до почуттів, що стояли за цими словами. Я хотіла, аби він привів мене прямо до дна свого серця, до правди. Хотіла, аби він зробив те, на що, я вірила, він був здатен — повернувся до тями та почуттів. Ти не можеш вилікувати те, що не відчуваєш. Я це дуже добре усвідомила після десятиліть власної придушеності та оніміння. Як і Джейсон, я стримувала почуття та носила маску.

То що ж було під Джейсоновою маскою, за його скам’янілістю? Втрата? Страх?

— Схоже, ви за чимось сумуєте? — сказала я. Тицьнула пальцем у небо, зробила припущення. Або я права, або він виправить мене.

— Я не сумую, — пробурчав він. — Я скаженію. Я злий як дідько. Я міг вбити її.

— Дружину?

— Ця лярва мені зраджує!

Ось воно. Правда назовні. Це лише початок.

— Розкажіть мені більше, — кажу я.

Він сказав, що в його дружини інтрижка. Його найкращий друг розповів йому. Він не міг повірити, що нічого не помічав.

— Господи, — казав він. — Господи боже мій.

Він стояв. Він ходив. Він штовхав ногою диван. Його стійкість зламано, тепер він шаленіє, стає агресивним. Він бив кулаками в стіну, доки не скривився від болю. Було схоже, ніби хтось випадково зачепив перемикач, і його емоції пробилися на повну силу, наче промінь світла з прожектора. Він уже не був ані скутий, ані стриманий. Він був вибухонебезпечний. Наче бурхливий вулкан. Тож тепер, коли він молотив усе, що траплялося під рукою, вразливий через власний біль, моя роль змінилася. Я мусила повернути його до почуттів. Тепер я мала допомогти йому відчути їх, не потонувши в них, не втративши себе. Перед тим як я встигла вимовити слово, він став посеред кабінету та закричав.

— Я не витримаю цього. Я вб’ю її. Я вб’ю їх обох!

— Ви дуже злий, тож ви можете її вбити.

— Так! Я вб’ю цю лярву. І зроблю це негайно. Дивіться, що в мене є.

Він не перебільшував. Він говорив буквально. З-під ременя від дістав револьвер.

— Я вб’ю її негайно.

Я мала б зателефонувати в поліцію. Знаки попередження, що я відчула, щойно Джейсон увійшов, не підвели мене. І зараз може бути запізно. Я не знала, чи Джейсон з дружиною мали дітей, та коли Джейсон розмахував револьвером, я уявила дітей, що плачуть на маминому похороні, та Джейсона за ґратами — діти втрачають обох батьків через запальний порив помсти.

Однак поліцію я не викликала. Навіть не попередила асистентку, що мені може знадобитися допомога. Я не мала на це часу.

Я не можу закінчити це зараз. Я краще осідлаю хвилю його наміру та спрямую до наслідків.

— А що, як ви її застрелите? — кажу я.

— Я зроблю це!

— І що станеться?

— Вона на це заслуговує. Вона отримає своє. Вона пошкодує про всі рази, коли мені брехала.

— Що станеться, якщо ви застрелите дружину?

— Мені начхати!

Він націлив револьвер на мене, прямо в груди, тримав обома руками, палець застиг поруч із курком.

Я стала його мішенню? Він хоче вихлюпнути свій гнів на мене? Чи, може, випадково натисне на гачок та випустить у мене кулю? Я не мала часу боятися.

— Вашим дітям теж начхати? — я діяла, як мені підказував інстинкт.

— Не говоріть про моїх дітей, — прошипів Джейсон. Він трохи опустив револьвер. Якщо він натисне на гачок тепер, то влучить мені в руку чи в крісло, але не в серце.

— Ви любите своїх дітей? — запитала я.

Лють, яка б вона не була всеохопна, ніколи не є найважливішою емоцією. Це лише верхівка айсбергу, тонкий верхній шар над набагато глибшим почуттям. А справжнім почуттям, що ховається під маскою люті, зазвичай є страх. Неможливо відчувати страх та любов одночасно. Якщо я зможу звернутися до серця Джейсона, якщо зможу повернути його до любові хоч на мить, цього буде достатньо, аби перервати страх, що вже майже переріс у насильство. Його шаленство вже було на паузі.

— Ви любите своїх дітей? — запитала я знову.

Джейсон