Читати книгу - "Стара казка про принцесу, Тетяна Гуркало"

Помста дізнавачам та непередбачені витрати

Перчика звали Весяною. Вона була донькою померлого три роки тому дрібного купця і надмірно мрійливої ​​матері, всіх достоїнств у якої була її безперечна краса, що частково компенсує повну відсутність розуму. Після смерті чоловіка ця красуня за півроку спустила всі заощадження, влізла в борги і мало не продала власну доньку чи то в цирк, чи взагалі у веселий будинок, з тих, у котрих дозволів нема. Весяна точно не знала. Тітка, сестра матері, менш красива, зате явно розумніша, у свідченнях плуталася.

І дівчина справедливо вважала, що через те, що не хотіла занадто засмучувати племінницю, але воно все одно виривалося. Напевно, через характер Весяни — дівчини надто товариської, а часом і довірливої. Хоча племінницю вона любила, інакше, навіщо б мало не з рук покупців виривала чотирнадцятирічну дівчину, виплачувала частину боргів її матері, а потім намагалася обох навчити хоч чогось здатного допомогти вижити?

Мати зрештою повторно вискочила заміж за якогось підозрілого типа і зникла. А Весяна закінчила школу, погарнішала так, що навіть матінка в порівнянні з нею була блідою міллю, якщо вірити тітці, а потім у неї виявили дар і відправили вступати до школи. У Другу П'ятилисника. Тільки вона дорогою наслухалася різних жахів про неї і не доїхала. Вирішила спочатку заробити грошей, а потім вирушити до школи краще.

— У веселому будинку заробити? — поцікавився Ленц, який образився за рідну школу.

— Ні, — задерла носа Весяна. — Служницею. Але в мене нічого не вийшло, дружина господаря майже одразу вигнала. А потім я почала допомагати у храмі. Я корисність трав відчуваю і можу запросто відрізнити дуже якісні від не дуже. Жила собі тихенько. Нікому не заважала. А потім ці дурепи ходити повадилися. Ось навіщо мені здалися їхні чоловіки? Якби я когось і хотіла собі забрати, то точно не якогось третього помічника чоботаря, чи вантажника, що тягав сміття з м'ясної крамниці та туші назад.

— Так, якщо й обкручувати мужика, то бодай багатого, — погодився з дівчиною Ваня.

На нього здивовано глянули. Але посперечатися про те, а чи гідна поважаючої себе дівчини така поведінка, не встигли. У гостиний дім прийшов посильний від дізнавачів, вистукав компанію в кімнаті дівчат і зажадав студентів, хоча б одного. Комусь терміново знадобився точний опис розбійників, у яких вони забрали чарівну мапу.

— Напевно, трупи знайшли, — похмуро сказав Ленц.

Ще дізнавачам був потрібен Льєн, взагалі незрозуміло навіщо, принаймні посланець цього не знав.

— Ще когось до нашої компанії хочуть додати, — сказав Ленц і отримав потиличник від Даміра.

А Весяна, вбрана в запасні штани Шелеста і сорочку Томії, сказала, що їй треба сходити до будинку, де вона винаймала кімнатку, раптом щось із речей таки залишилося? Не могла ж налякана господиня все викинути. Швидше кинула, що перше під руку попалося, аби відчепились. Вона Весяні співчувала, напевно, тому що по молодості працювала подавальницею, і до неї теж приходили чиїсь дружини волосся висмикувати.

А потім треба було докупити недостатнє, без чого ніяк не обійтися. Але сама Весяна боялася кудись іти. Мало хто по дорозі зустрінеться.

— Я піду з тобою, — зітхнувши, запропонувала Томія.

Хоч це дівчисько їй і не подобалося, але люди, здатні вимагати когось спалити тільки через те, що якийсь мужик начебто закохався, їй не подобалися ще більше. Та й магію хотілося потренувати, бойову. Якою, як розповіли Томії студенти та Льєн, тим, хто не мав диплома випускника школи, в містах заборонялося займатися. Хіба що в крайньому випадку. А напад якихось божевільних — цілком крайній випадок. Їх можуть потім змусити ще й компенсацію виплатити «бідній дівчинці, яка не стрималася».

— Е, ні, — заперечив Ваня. — Дівчатам, навіть парами тут взагалі ходити не можна. У вас тут, крім спалювачів відьом, ще й маніяки в лісах водяться. Раптом схоплять та потягнуть?

— А ти їм чим допоможеш? — поцікавився Ленц. — Голубів вмовиш на голови нагадити?

— Ні, вовків попрошу руки повідкусювати. А потім подивлюся, як ці дурні маніяки будуть без рук ножами розмахувати.

— І де ти знайдеш цих вовків?

— Знайду, не хвилюйся.

— Почекай, ти за мною подався, щоб мене маніяки з ножами не зловили? — спитала Томія, чомусь усміхаючись.

— Ну, так, — розпрямив Ваня плечі.

— Ану, мовчати! — гаркнув Льєн і грізно глянув на мисливця на маніяків. — Що ще за дурні з ножами?

Чомусь у Льєна було відчуття, що про цих маніяків Ваня згадав не просто так.

— А я знаю? – роздратовано відгукнувся хлопець, якому не дали перед дівчиною покрасуватись, і зі злості видав історію, яка його розпирала зсередини вже не перший рік. — Я взагалі заблукав, в яр забрів, а там якийсь придурок з ножем дівчину зарізав. Ну, я його каменем по голові і тюкнув. І його каміння із символами в кущі закинув, а то чи мало для чого він їх там у кружечок склав. А потім втік звідти.

– Так… – похмуро сказав Льєн, дивлячись на Ваню, як на цілковитого ідіота. — Ти, недоумок, чому не розповів про це старості? Він зобов'язаний про такі випадки повідомляти!

— Чому-чому, — не менш похмуро відгукнувся вбивця маніяка. — Бо до села й так ще кілька років магам приїжджати не можна. А тут я, зі своєю чудовою історією про те, як убив того дурня, який, напевно, теж був магом, інакше навіщо йому кола з підозрілих камінців? Та мене б одразу назад у ліс вигнали. А мені не хотілося. І… Та там потім ніхто більше не з'являвся, я ходив дивитися, раптом той маніяк має спільників. Заросло все, навіть за бажання вже не пролізеш. Хіба що підлісок рубати. А там ще дерева, що впали, і інша гидота.

— Спільники? – чомусь перепитав Дамір.

— Ага, дуже мудре слово для простого болотного бортника, — підтримав Шелест. — Я коли тут тільки з'явився, навіть не знав, що це означає.

— Мовчати! – повторився Льєн. — З походженням потім розберемося. А зараз… о-о-о-о, зараз ми мститимемо дізнавачам, які нас до храму відправили. Порадуємо цією чудовою історією про маніяка. Теж, до речі, слово надто книжкове. Від кікх-хей прийшло.