Читати книгу - "Стара казка про принцесу, Тетяна Гуркало"

— Може, він теж від кікх-хей прийшов? — запитала Томія, якій нелюди були дуже цікаві.

Ваня тільки мотнув головою, а потім ще й пробурмотів:

— Так і знав, що нікому не треба казати.

— Та ніхто твоє село не чіпатиме, — впевнено сказав Льєн. — Ще й нагородять за успішну боротьбу із тьмапоклонниками, якщо я взагалі щось розумію. Даремно не розповів. Таке треба одразу знищувати, а то потім полізли б із яру немертві, радості б усім було. А поряд ще й болото, в якому вони могли прижитися та почати розмножуватися. Ех. Чому такі елементарні речі ніхто не пояснює?

— Може, це не поклонники, — розумно зауважив Дамір.

— А хто ще? — запитав Льєн. — Вони ж не обов'язково на свою траву моляться. Можуть її і згодом привезти. А можуть людей різати, наш божевільний дід казав, що хтось там незайманих убивав. Мабуть, Іван цього когось і пристукнув. Тому він і зник. І дід, збожеволів, бо втратив людину, до якої, можливо, був магічно прив'язаний. А ще ці їжаки, які співають котрі. Сила мала кудись подітися, могла й у їжаків. Насправді силі що їжаки, що трупи, що сухе дерево, різниці ніякої. Просто в одному випадку вийдуть тварини, які вміють співати, у другому – немертве, у третьому – дух місця. Це ж основи, бовдури.

Дамір скромно поколупав п'ятою підлогу. Інші вдали, що взагалі останньої фрази не чули.