Читати книгу - "Страви сердечні, Агата Задорожна"

Я закотила рифлені рукави темно-сірої сукні, скинула надто довгого плаща та відкинула його Арденові. Той зловив його зі здійнятими бровами, а я тільки стенула плечима на його здивований вираз. 

Коло роззяв навколо ятки стиснулося навіть сильніше – люди у хутрі та шкіряних пальтах обступали мене з усіх боків, і в якусь мить я навіть загубила серед них Адена – хоч зазвичай він і виділявся непорушною високою скелею серед усього. Та зараз я викинула думки про лорда з голови: час братися за приготування, до того ж швидко. 

Я похапцем оглянула інструменти та інгредієнти, що стояли на заляпаному карамеллю столі. Тоді зазирнула під ширму внизу: на щастя, там виявився і свіжий цукор, і кілька апельсинів, яблук, печиво. Втім, щось мені підказувало, що призначалося все це для продавця, а не для того, аби потішити смак покупців. 

А ще… Ще тут був морозний ящик. Неймовірний прилад, якого бракувало у Зимовому замку, але який Розмарі пам’ятала – варто було у нього помістити щось всього на хвильку, воно замерзало.

Ех, було б літо, можна було б познайомити місцевих із морозивом – воно тут хоч й існувало, але не було популярним: певно, через недосконалості в рецепті, що робило його надто жирним і недостатньо солодким. 

Я натерла цедру апельсина в миску, в іншу вичавила сік. Поставила малесеньку каструльку на вогняний камінь та додала туди масла на око – ваг тут не було. Тоді всипала цукор та яйце і почала швидко мішати вінчиком, намагаючись не заляпати бризками дам і дітей, що вже почали перехилятися через край ятки, аби зазирнути мені через плече. 

В мить, коли я влила у суміш апельсиновий сік та додала цедру, почав ширитися аромат. Я завжди любила курд – простий у приготуванні, зовсім не надто солодкий, і ідеальний практично до всього – навіть як начинка до карамельного півника. Перешіптування стали голоснішими, але вже не були здивовано-засуджувальними. Втім, я однаково намагалася на них не зважати.

В іншій мисочці я почала плавити цукор. додавши туди трохи яблука. Щойно карамель почала кипіти, солодко булькаючи, заледве розліпила форму півника, що вже злиплася від багатьох використань і значно меншої кількості миття, і залила її карамеллю – зовсім трохи, аби лишилося місце всередині. 

Коли я заливала всередину карамельного півника курд, зліплювала обидві частинки та змащувала їх згори карамеллю, аби вони добре трималися, я затамувала подих. Тільки б не осоромитися! Здавалося, зі мною замовкнув і весь натовп. 

Я крутила в пальцях паличку, на якій гордо сидів півник. Навіть на перший, дуже побіжний погляд він відрізнявся від того, що мені продав старий. Він блищав, пахнув яблуком і апельсином, а всередині тягуче переливалася начинка. Все, що лишилося – це обрати найкращого дегустатора. 

Того, хто зможе оцінити мою роботу як слід та точно не стане брехати. 

Очі в мене самі собою зупинилися на маленькій дівчинці, що все ще стискала в руках зуб. Вона дивилася навіть не на мене – тільки на півника – ледь не зі сльозами на очах. Я простягнула їй його ще до того, як повністю усвідомила своє рішення. 

Жінка поряд, її матір, відразу ж потягнулася до маленької сумочки на поясі, але я зупинила її, посміхаючись малій. Під надто пильними поглядами натовпу вона вгризлася залишками зубів у карамель так, наче попередній досвід зовсім нічому її не навчив. 

На щастя, цього разу карамель була тонка, і решта зубів лишилися на місці. Єдине, про що я трохи переймалася – так це про те, що курд розтечеться, почне витікати, щойно карамель буде пошкоджена. Та, на щастя, холод зимового дня та морозний ящик зробили свою справу – він застигнув до стану нуги. 

Кілька митей дівчинка мовчала, а її вираз лиця був такий складний, що зрозуміти з нього бодай щось було неможливо. Я схрестила пальці за спиною і знову знайшла очима Ардена у натовпі – попри наплив людей, він не дав себе потіснити та все ще лишався прямо біля ятки. 

– Шмачно! – проголосила зрештою дівчинка. У її голосі було стільки здивування і непідробного захвату, що губи самі розтяглися у посмішці. – Набагато шмачніше, ніж попередній! 

…і це був вердикт. 

Я вимила руки у маленькому тазу з водою, що стояв поруч, перевірила, чи не заляпала десь сукню, а тоді всунула руки в рукави пальта, що галантно притримав для мене Арден. 

– Що… Як… – продавець переводив очі з мене на ятку, а тоді назад. – Рецепт! Розкажи рецепт! 

Кілька людей поряд закивали. На мить в мені справді з’явилося бажання просто поділитися ним, але потім рука Ардена на плечі мене отверезила. 

– Професійна таємниця, – солодко посміхнулася я і, підхопивши Ардена під лікоть, попрямувала геть. 

Втім, ми встигли пройти зовсім небагато, коли за рукав мене вхопили. Щойно я обернулася, вже готуючись вдарити першого, хто трапиться мені на очі, знову побачила продавця. Він виглядав червоним та захеканим, наче невелика пробіжка на п’ятдесят метрів забрала всі його сили. 

– Щось ще? – байдуже запитала я. Краєм ока я бачила, що й Арден буравить чоловіка не надто приємним поглядом. 

– На два слова, пані, – пробелькотів чоловік, зиркаючи на Ардена. Я озирнулася на лорда, але він тільки знизав плечима, залишаючи вибір за мною. 

Тож я відчепилася від його руки та відійшла рівно на три кроки. Втім, продавцеві вистачило й цього. В руку мені перекочував маленький зіжмаканий листочок.