Читати книгу - "Око дракона, Дар'я Пойманова"

Звук її голосу, холодний і відточений, немов клинок, змусив мене миттєво завмерти.

Я зковтнула, намагаючись стримати тремтіння в руках, і зрозуміла, що це все — жодних пояснень, жодних відповідей.

Принцеса просто відпустила мене.

Намагаючись не видати своєї напруги, я повільно позадкувала назад, не зводячи з неї очей. Двері виявилися прохолодними на дотик, і тільки відчувши їхню гладку поверхню за спиною, я розвернулася і поспішно вийшла.

Щойно я опинилася в коридорі, мене охопило тремтіння. Я глибоко вдихнула, але цього було замало — у грудях все одно тиснуло, як після швидкого бігу.

Я щойно була на волосок від викриття.

Тепер я майже не сумнівалася — вона знає. Або, принаймні, здогадується. Але чому нічого не сказала? Чому не покликала варту?

Я стиснула руки в кулаки, намагаючись угамувати легке запаморочення.

Вона відчула мою магію. Я була впевнена в цьому. Можливо, саме це й викликало її підозри, але водночас... уперше в житті я була рада тому, що моя магія слабка. Це, принаймні, не робило мене схожою на дитину королівської родини.

Утім, легше від цього не ставало.

Я раптово відчула себе не більше ніж пішаком у чужій грі.

Іграшкою в чиїхось руках.

Як у руках моєї матері.

Губи стиснулися в тонку лінію. Усередині все кипіло від злості, але це було безсиле, марне роздратування, яке я не могла направити ні на кого.

Струсивши важкі думки, я швидким кроком попрямувала до крила, де знаходилися кімнати для прислуги.

Щойно я переступила поріг загальної спальні, сили ніби разом покинули мене.

Повітря тут було важким від запаху поту і пилу. У напівтемряві мерехтіли тьмяні вогники ліхтарів, відбиваючись у каламутних стеклах вікон. Хтось тихо захропів у дальньому кутку, хтось перевернувся на інший бік, вкриваючись тонкою ковдрою.

Я навіть не потрудилася зняти сукню.

Просто звалилася на матрац, відчуваючи, як напруга повільно зникає, залишаючи після себе лише ниючу втому.

Але розум не давав мені спокою.

Я знову і знову прокручувала нашу розмову з принцесою в голові, чіпляючись за кожну деталь, за кожен погляд, за кожне слово, намагаючись зрозуміти її наміри.

Я звикла до відкритої ненависті. До неприхованого презирства, з яким на мене дивилася Тера, до холодної злості Королеви Наїр. Але принцеса Одхан... Вона не показала нічого. Ні люті, ні презирства, ні навіть натяку на осуд.

І це, чомусь, лякало мене найбільше.

З важкими думками, не помітивши того, я провалилася в сон.