Читати книгу - "Подих. Моя Міішель., Євгенія Чернюх"

Цвинтар.

Місце де обесцінюються всі мрії, прагнення, здобутки. Ми так ображаємося, коли хтось не серйозно відноситься до наших захоплень. А цвинтар студеним реготом висміює всяку прив’язаність до земного, роблячи людські пристрасті жалюгідними комахами. Коли сидиш біля надгробка людини, яку колись любив, жалієш про змарнований час. Розумієш, що на землі ми не вдома. Ми подорожуючі. Час обмежений. І тільки від нас залежить, куди ми потрапимо в результаті. На гору завжди важче іти, ніж котитися вниз. Але і винагорода на фініші нас чекає не проста.

Вічність.

Костянтин сидів біля могили, висмикуючи з поміж квітів бур’яни. Вже третю годину з надгробка на нього дивилося усміхнене обличчя молодої жінки. Вона так рідко йому посміхалася при житті. Тішилася лише своїми картинами. І йому іноді навіть здавалося, що вони з батьком були для неї тягарем. Поки не захворіла. Але зараз це вже не мало значення.

Він знову озирнувся. Батька досі не було. Вони кожного року приїздили сюди удвох.

- ... він не забув тебе. Ні. – тихо говорив. – Він приїде, ось побачиш. Просто він намагається рухатися далі. І Ліда... вона допомагає нам. Не ображайся на мене. Просто вона така добра. І не зазіхає на твоє місце в нашому житті. Знаєш... вона мене обіймає. Так щиро... і тепло. Знаю, я тобі обіцяв, що не прийму жодну жінку, яку батько приведе. Але краще вже Ліда, ніж якась... ну ти розумієш. А я скоро поступлю і переїду від них. Не ображайся тільки, добре? Ми тебе не забули. Ми тебе любимо. Мішель каже, якщо ти нас любиш, то хочеш аби ми були щасливі. Схоже, я закохався. Не знаю чи про таке розповідають матерям... але я б хотів тебе з нею познайомити. Можна я її сюди приведу? Мені вперше в житті поруч з кимось так спокійно. Вона молиться. Часто. Я навіть ходив до церкви, уявляєш? – хмикнув не розуміючи, що посміхається. – Мішель хоче примирити мене з Богом. Не знаю... Я так втомився опиратися. Можливо і правда тобі там ліпше, як тут. Але я навіть не уявляю, що Йому сказати після всієї злоби, що стільки років плекав. – подивився у небо. – Дивно, але я більше не гніваюся. Коли Мішель молиться мені стає так добре. І я теж хочу. А ще... Вона дуже гарно пахне. Майже, як ти... А коли сміється, то всередині все перевертається і так стискає... Мені страшно. Я не знаю, як з нею поводитися. Боюся зробити щось не те. Боюся, що скаже Ліда і батько, коли все відкриється.

Втомлене небо настільки розчулилося його промовою, що і саме пустило кілька крапель. Подивившись, як сонце витирає сльози сірими хмарами хлопець піднявся.

- Я поїду, привезу батька. – погладив надгробок із чорного мармуру.

Офіс друкарні «PressArt» не був надто великим, проте доволі гомінким. Всі бігали зі своїми документами, зразками матеріалів намагаючись вкластися у дедлайн. Телефони безперестанку тризвонили і на сина керівника ніхто не звертав особливої уваги. У приймальні, на диво, було пусто. І тихо. Гіпервідповідальна секретарка Тамара Іванівна напевно мала більш важливі справи, якщо покинула свій пост. Лише з кабінету директора доносилися, якісь голоси. Навіть можна сказати, крики. Костянтин підійшов до ледь відчинених дверей і прислухався.

- ... думаєш, що знайдеш спокій на цім світі, після того, що зробив із Зоряною?! Якби не ти з цією хвойдою, вона була б жива!

Хлопець нахмурився почувши голос тітки Олени, маминої сестри.

- Ти це верзеш аби тільки звинуватити мене у чомусь? Чи знову прийшла клянчити грошей? Так от, я тобі більше ні копійки не дам!

- Ох, як ми заговорили... А ти не боїшся, що я розкажу Костику, кого насправді ти привів у дім? Як ви з нею звели зі світу його рідну матір?

- Костянтин дорослий, свідомий хлопець. Він не повірить твоїм хворобливим фантазіям.

- Ну звісно, я ж забула... У тебе тепер є донька. Запасна дитина. Ти можеш пишатися своїм витвором... Розумна, ввічлива, вся у її стервозну матір! А Костик уже не такий і важливий...

- Пішла геть! Не смій наближатися до моєї сім’ї! Я рахую до трьох і викликаю охорону.

- Ти про це пошкодуєш Воронівський!

Розлючена жінка вилетіла з кабінету нікого не помічаючи на своєму шляху. Костянтин рушив було до батька за поясненнями, але передумав. І пішов до виходу.

- Стій! – Олену він наздогнав уже на парковці.

Побачивши племінника жінка зблідла.

- Я чув частину вашої розмови з батьком. – вирішив не церемонитися.

- Яку частину? – вона огорнула саму себе руками.

- Ти говорила, щось про те, що батько із якоюсь жінкою звели матір у могилу... – його голос здригнувся.

Олена кілька секунд мовчала, а тоді прищурилася скриваючи посмішку.

- Ой, дитино... – заголосила прикриваючи обличчя руками. – Я не хочу робити тобі боляче і налаштовувати проти батька. Якщо він дізнається, що я тобі все розповіла...

- Не дізнається. Ідемо в авто.

Костянтин з тіткою сиділи у найближчому парку на єдиній сухій лавці під широколистим дубом. Легкий дощ розігнав більшість людей навівши тишину та порядок.

- Я приїхала на могилу до Зоряни... – почала жінка заламуючи пальці. Вирішила повернути до твого батька... Я захворіла... хотіла позичити грошей. А він... Ну ти чув. Я раніше не розповідала тобі боячись налаштувати проти рідного тата. Але зараз ти дорослий і маєш знати правду. – вона голосно шмигнула носом. – Ой дитино, як мені важко. – зняла чорний шарф з голови. – Ігор одружився на твоїй матері лише через те, що твій дідусь пообіцяв йому віддати друкарню. Зоряна вже була вагітна тобою і дуже боялася залишитися без чоловіка. Однак шлюбні вузи не були перешкодою для його звичного розгульного життя. Ще до твого народження від нього завагітніла ще одна жінка. Ліда. Це був такий удар для моєї бідної сестри. Тоді її крихке здоров’я і підірвалося. Вона ледве тебе народила. Тільки далі легше не стало. Він пропадав ночами, буцімто на роботі. А сам їздив до тієї... Хвойди. Зоряна все терпіла. Заради тебе. Я навіть ходила до його коханки. Просила залишити в спокої їх сім’ю. Тобі було років п’ять. Сестра тоді вперше захворіла.