Читати книгу - "Подих. Моя Міішель., Євгенія Чернюх"

- Ну як ти? – взяла мене за руки і оглянула обличчя з кожного боку. – Синяка не має.

- Я добре. А ти? Батьки не сварили?

- Вони думали, що я з тобою в парку сиділа. А що там... з Воронівським?

- Не знаю... Нам з поліції не телефонували і то добре. Не уявляю, як би вітчим це переніс.

- Треба почекати на Савчука. – Софія озирнулася. – Він має бути в курсі.

Та Романа ніде не було видно. Натомість неподалік припаркувалося знайоме БМВ. Костянтин вийшов ховаючи очі за чорні окуляри. Сіро-блакитна шкільна форма на ньому була пом’ята і неакуратно заправлена. З пасажирського сидіння з’явилася Вольська. Блакитна спідниця у складки здавалося з кожним днем стає все коротшою. А ще високі підбори і красива укладка. Хоч зараз на подіум. Я мусіла визнати, що вона таки була красивою.

- Тебе вчора Роман провів додому? – запитала Софію повернувшись до них спиною.

Вона кивнула зашарівшись.

- Так він і тебе провів. – стисла плечима стараючись не показати розчарування.

- Мене ви двоє проводили. Можливо, він хотів залишитися з тобою наодинці? – мені хотілося її підбадьорити.

- Ох Мішель... Навіщо тішити себе ілюзіями.

Я думала, що ця парочка пройде повз. Але ні. Воронівський зупинився у метрі від мене. Зняв окуляри і кілька секунд просто вдивлявся в моє обличчя. Мовчки. Без вибачень. Без привітань.

Телефон в руці ожив і на екрані висвітлилося щасливе обличчя Руслана. Я ж йому так і не відповіла. Костянтин опустив погляд на екран. Потім знову на мене. В його голові явно відбувався діалог і йому здається цього було достатньо. Він одягнув окуляри і розвернувшись пішов до школи.

Під язиком відчувся кислуватий присмак.

Дзвінок я скинула.

Досить мною маніпулювати. Хоче, щоб ми були ніким? Гаразд. Залишилося вісім місяців. Не так уже і багато.