Читати книгу - "Коли ти поруч , Кері Ло"

Емі

Прокинувшись зранку приймаю душ, снідаю, потім йду вкладати волосся та робити макіяж. Сьогодні я домовилася зустрітися з Лізою в обідню перерву. Останнім часом ми спілкувалися лише телефоном, у неї не було часу на зустрічі. А кілька днів тому вона сама запропонувала побачитися.

Коли приходить час виходити, наношу краплю парфумів, беру сумочку, взуваю чоботи та оглядаю себе в дзеркалі. Сьогодні я вибрала теплу трикотажну сукню, що красиво підкреслює округлий живіт. Вона глибокого шоколадного кольору. Доповнила образ високими чорними чоботами, зверху накинула пальто в тон, а сумочка теж пасує до взуття. Задоволена своїм виглядом, беру ключі від машини та виходжу.

На вулиці ще холодніше, ніж учора, тож кутаюся в пальто і намагаюся швидше пересуватися, щоб якомога швидше опинитися в машині. Вмикаю клімат-контроль та обігрів сидінь. На дорогах чимало машин, але, на щастя, без заторів, тож до кафе доїжджаю без проблем.

Паркуюся та виходжу з машини. У повітрі кружляють сніжинки. Схоже, під кінець зима вирішила висипати весь сніг, який не випав у грудні та січні.

Зайшовши в кафе, одразу помічаю Лізу. Вона сидить біля панорамного вікна, гортаючи щось у телефоні. Коли я підходжу ближче, вона підіймає голову й розпливається в широкій усмішці.

— Привіт, — кажу, знімаючи пальто.

— Привіт! Яка ти…

— Велика? — перебиваю її, піднімаючи брову.

— Ніііі, — протягує Ліза і обіймає мене. — Тобі дуже личить! Ти аж сяєш.

— Дякую. Ти вже щось замовила?

— Тільки каву. Ну, що, розповідай, як у тебе справи? Як крихітка?

— Ліз, я ж тобі все телефоном розповідала.

— То телефоном! А я хочу почути це, дивлячись тобі в очі.

— У мене все чудово. Крихітка росте, все в межах норми. Є невелика анемія, але нічого критичного.

— Я така рада за тебе, — щиро говорить Ліза.

— А ти як? Що там… Денис, здається? — запитую, і вона миттєво кривиться.

— Ага, Денис… Козел він рідкісний, — відповідає, і в її очах з’являється суміш смутку та злості.

— Що сталося? У вас же, здається, все було добре?

— Було… Або це я так думала, — гірко зітхає Ліза й відводить погляд.

Вона не встигає продовжити, бо до нас підходить офіціант. Ми робимо замовлення: Ліза бере пасту, а я — стейк. Останнім часом мені страшенно хочеться м’яса.

Коли офіціант йде, Ліза ще раз зітхає, крутить у пальцях серветку, а потім продовжує:

— Якщо коротко, я сказала Дену, що більше не хочу стосунків без зобов’язань. Секс — це чудово, але мені майже тридцять, і я все більше задумуюся про сім’ю. Ну, і його здуло вже за десять хвилин. Ти б бачила його обличчя в цей момент!

— Мені шкода… Ви ж так довго були разом.

— Так, більше ніж пів року. І мені навіть почало здаватися, що він відчуває до мене щось більше, ніж просто сексуальний потяг. Коли між нами все закрутилося, я навіть не розраховувала на нормальні стосунки. Просто секс — і все. Але, як виявилося, його реакція зачепила мене більше, ніж мало б.

— Розумію, — кажу, накриваючи її руку, щоб підбадьорити. — Ти заслуговуєш на чоловіка, який теж захоче чогось серйозного.

— Все нормально, переживу і це, — вона слабко всміхається. — До того ж я спеціально затіяла ту розмову, бо почала відчувати, що закохуюся…

Розмову знову перериває офіціант, приносячи наше замовлення. Деякий час ми мовчимо, зосередившись на стравах. Я ледь не муркочу від задоволення: стейк такий соковитий, що я готова разом із ним і язик свій проковтнути.

— До речі… — Ліза відкладає вилку й дивиться на мене з якимось дивним виразом. — Тимофій учора запитував про тебе.

Моя вилка завмирає на пів шляху до рота. Я відчуваю, як по спині пробігає холод.

— Що саме він питав? — запитую, дивлячись на неї з тривогою.

— Як ти. Чи працюєш.

— І що ти йому відповіла? — я нервово стискаю серветку в руках.

— Сказала, що в тебе все чудово і що ти працюєш на фрілансі.

— Більше нічого не питав?

Ліза хитає головою, але потім дивиться на мене довгим, уважним поглядом і тихо запитує:

— Емі… Ти все ще не хочеш йому сказати?

— Ні! — звучить різкіше, ніж я б хотіла.

Ліза зітхає.

— Емі, це не моя справа, але… ти б бачила, як він змінився за цей час. Постійно похмурий, гарчить на всіх. Здається навіть, що він схуд. Під очима постійні синці…

Від її слів у мене стискається серце. Я заплющую очі, намагаючись придушити хвилю емоцій, яка підіймається всередині. Клята сентиментальність.

— Лізо, навіщо ти мені це говориш? Я не зміню свого рішення, — голос ледь не зривається, і я швидко роблю ковток води, щоб приховати це.

— Просто хочу, щоб ти ще раз усе ретельно обдумала. Щоб потім не шкодувала. Щоб не було соромно перед донькою за те, що вона росла без батька…

Я напружуюся, але Ліза додає майже пошепки:

— Це востаннє. Більше я цю тему піднімати не буду.

Я мовчу. Просто киваю, втупившись у чашку кави, яка раптом здається холодною.

Після обіду з Лізою на душі залишається неприємний осад. Її слова ще більше посіяли в мені сумніви щодо правильності мого рішення. Але найбільше мене тривожить думка про доньку. Як вона почуватиметься, коли дізнається, що я не дала їй можливості знати батька? Чи зможу я пояснити їй свій вибір? Чи не зненавидить вона мене за це?

Повернувшись додому, я відчуваю, що думки не дають мені спокою. Беру телефон і набираю маму.

— Привіт, доню, — чую її теплий голос. — Як ти себе почуваєш? Як моя онучка?

— Привіт, мамо. Я почуваюся чудово, тільки втомлюватися стала швидше. Онучка твоя росте.

— Це нормально, у тебе вже доволі великий термін.

Я замислююся, стискаючи телефон у руці, а потім наважуюся запитати:

— Мамо, я хотіла в тебе дещо спитати…

— Доню, в тебе такий голос, ти мене лякаєш.

— Не турбуйся, все добре, — заспокоюю її, хоча сама відчуваю, як всередині все стискається. — Просто… скажи, чи відчувала ти колись провину за те, що в мене не було батька?