Читати книгу - "Алтин-толобас"

Потім було ще два сплески: на початку шістдесятих і зовсім нещодавно, два-три роки тому, коли при мерії навіть було створено спеціальну комісію. Судячи з газетних статей (для конспірації Фандорін зажадав отримати підшивки відразу за декілька років), у другій половині двадцятого століття виникли нові гіпотези: що Іван Грозний міг заховати безцінну колекцію не в Кремлі, а в Олександрівській слободі або в одному із своїх улюблених монастирів.

Що ж з усього цього випливало?

З наукової точки зору — майже нічого. Прямих доказів існування Лібереї не було, тільки побічні (оригінал Дерптського списку, приміром, безповоротно зник). Серйозні дослідники припускали, що бібліотека спочатку дійсно існувала, а потім її було роздаровано частинами. Або згоріла під час пожежі. Або згнила в сирому підземеллі.

І тільки тепер, наприкінці тисячоліття, з'явився правдивий доказ, і належав він одній-єдиній людині — Ніколасу О. Фандоріну, невідомому магістру історії. Він твердо знав і міг довести, що через сто років після Івана Грозного, наприкінці сімнадцятого століття, Ліберея ще існувала й була схована десь у таємному підвалі будинку, що стояв у якійсь Чорній лободі, за якимись Кам'яними воротами.

Уже це було історичною сенсацією першої величини. Та й не лише історичною — обнародування відкриття без сумніву викликало б чергову хвилю ажіотажу. Якщо спробувати уявити, якою сумою оцінювалося б нині Іванове зібрання книг, то, певно, довелося б вести рахунок на мільярди. Негайно б виникли нові комісії, знову почалися б пошуки, розкопки. А замість цього (публічні доповіді, прес-конференції, телебачення, докторський ступінь, членство в Королівськім товаристві!) доводилося відсиджуватися на нелегальному становищі й гадати, хто до тебе добереться раніше — міліція чи бандити.

На шостий день (так-так, уже. на шостий, тому що працював Ніколас успішно) всю скільки-небудь причетну до теми літературу, включаючи опис міського побуту москвитян і мемуари мешканців Іноземної слободи, було вивчено й частково законспектовано. Настав період осмислення та аналізу.

Перший висновок не змусив себе чекати. Він, можна сказати, лежав на поверхні.

Звідки це Ніколас О. Фандорін узяв, що він один усвідомлює наукову цінність листа Корнеліуса? Ті, хто хоче знайти Ліберею, зрозуміли значення слова «Замолей» аж ніяк не гірше, ніж він. А коли врахувати, що Ніколас, професійний історик (та до того ж іще, котрий, завдяки капітанові фон Дорну, прочитав чимало книг з історії допетровської Русі), ні про якого Замолея раніше не чував, то виходило зовсім цікаво: бандитів явно консультував висококваліфікований фахівець.

Хто ж іще читає архівні журнали та «Королівський історичний журнал»? Тільки серйозний історик. Він зіставив дві публікації про половинки незрозумілого документа й послав до Лондона таємничу бандероль.

І думки Фандоріна природно повернули в бік архівного Моцарта, чудового ерудита Максима Едуардовича Болотникова. Хто обробляв знахідку з Кромешників? Болотников. Чи міг він не зацікавитися згадуванням про «Замолея» та «Іванову Ліберею» з правої половини листа? Не міг. Тоді чому Максим Едуардович так мало уваги — протиприродно, демонстративно мало — приділив британському дослідникові та другій половині документа? Оце так світило архівістики! Теніс йому, бачте, важливіший! Чи не тим пояснювалася показна байдужість, що Болотников твердо знав: незабаром лист буде у нього в руках? І ще. Якщо Шурик мав спільника з числа досвідчених співробітників, стає зрозумілим, як кілер потрапив на територію архівного містечка і як вибрався звідти непоміченим.

Наступного ранку полковник Сергєєв отримав термінове завдання: зібрати всі можливі відомості про головного спеціаліста відділу обробки Центрального архіву стародавніх документів — спосіб життя, контакти, подробиці біографії.

Добу по тому розторопний Володимир Іванович з'явився з вичерпною доповіддю.

— Не знаю, пане Фандорін, чому вирішили ви зацікавитися цим архівістом, але суб'єкт, безумовно, непростий, з фокусом, — одразу ж перейшов до справи Сергєєв. У руках він тримав електронного записника, та в нього майже не заглядав — пам'ять у полковника була чудова. — У чім фокус, поки що незрозуміло, але — see for yourself[18]. Зарплата в Болотникова на ваші гроші — чотирнадцять фунтів на місяць. До того ж виплачують її нерегулярно, заборгували за два місяці. При цьому живе Болотников у квартирі, купленій зовсім недавно за вісімдесят три тисячі — знову ж на ваші стерлінги. Одягається в дорогих бутиках, віддає перевагу костюмам «Хуго Босе» і сорочкам «Ів Сен-Лоран». Їздить на новій нещодавно купленій спортивній «мазді». Нежонатий, підтримує стосунки з однією заміжньою жінкою та двома дівицями. Їх імена…

— Не треба, — поморщився Ніколас. — Це не має значення. Чи є в Болотникова знайомства серед кримінальних кіл? Із Сєдим він пов'язаний?

Сергєєв ледь смикнув вусом, очевидно, вражений поінформованістю англійця про московське злочинне середовище. Відповів стримано:

— Поки що нічого в цьому напрямку не виявлено. Несхоже, що він пов'язаний з ким-небудь із серйозних людей на зразок названої вами особи. Не той типаж. Але можна помацати. Будемо продовжувати нагляд?

Жаль було втрачати час. Мабуть, і так усе зрозуміло.

— Не треба, — сказав Фандорін. — Можете влаштувати мені зустріч із Болотниковим?

Полковник злегка здвигнув плечима:

— Нема проблем. Куди доставити?

Магістр хотів було попрохати, щоб служба безпеки обійшлася без насильства, викрадання та інших дикостей, але не зважився — інглізований начальник департаменту, мабуть, міг і образитись.

— Не сюди. Де-небудь… — Ніколас непевно помахав рукою.

— Зрозуміло. Зробимо. О п'ятій нормально буде?

* * *

Здається, Ніколас усе-таки переоцінив рівень європейськості колишнього гебіста.

Припроваджений до місця зустрічі головний спеціаліст був блідим і явно наляканим. Він сидів між двох міцних, бездоганно одягнених молодиків, на задньому сидінні гігантського джипа, припаркованого напроти Парку культури. Коли Фандоріна привезли на стоянку, джип уже очікував там.

— Можете поговорити з ним просто в машині, face to face[19], — сказав Володимир Іванович. — Хлопці постоять знадвору.

— Ви?! — роззявив рота Максим Едуардович, коли Фандорін сів на переднє сидіння й повернувся до нього. — Так ви не іноземець? Ви з ФСБ? За що мене затримали? В чому мене підозрюють? Мені мало не вивихнули руку! Це якесь непо…

— Непорозуміння? — підхопив Ніколас, не відчуваючи ані найменшого каяття з приводу вивихнутої руки підступного архівіста. — А те, що мене у вашому богоугодному закладі скинули з даху, це теж непорозуміння?

Болотников декілька разів моргнув.

— Так, я чув про це. Але… але до чого тут я? Мене в цей час і в архіві не було. Ви ж пам'ятаєте, я поїхав грати в теніс.

— І так поспішали, що навіть не зацікавилися лівою половиною документа… — Магістр зробив паузу. — При тому, що в правій згадуються Іванова Ліберея та Замолей. Звичайно, звідки фахівцю з російської