Читати книгу - "Глибоко під водою"

Першою біля річки опинилася Джинні. Вона була у відділку, дивилася з вікна на грозу, коли прийшов виклик: Патрік Таунсенд у паніці вигукував щось незв’язне, кричав щось у рацію про свою дружину. Про дружину і Затон Утоплениць. Коли Джинні опинилася там, хлопчик сидів, зіщулившись, під деревами. Спочатку вона подумала, що він спить, але коли він підняв голову, очі були широко розкриті й чорні.

— Шоне, — сказала вона, знімаючи пальто й накидаючи на нього. Він посинів від холоду в промоклій до нитки піжамі, його босі ноги були обліплені землею. — Що сталося?

— Мама у воді, — сказав він. — Я маю лишатися тут, його чекати.

— Кого? Батька? Де твій батько?

Шон виплутав худеньку руку з пальта й показав, і Джинні побачила Патріка, який вилазив на берег, тяжко дихаючи, схлипуючи, із перекривленим від болю обличчям.

Джинні підійшла до нього.

— Сер, я… «Швидка допомога» їде сюди, буде за чотири хвилини…

— Уже пізно, — сказав Патрік, хитаючи головою. — Я спізнився. Її не стало.

Прибули інші: парамедики, поліція, один-два старших детективи. Шон став на ноги; закутаний у пальто Джинні, як у накидку, він пригорнувся до батька.

— Не могли б ви взяти його додому? — сказав їй один з детективів. Хлопчик почав скиглити:

— Будь ласка! Не хочу. Не хочу йти!

Патрік сказав:

— Джинні, чи не могли б ви взяти його до себе? Він наляканий, і він не хоче повертатися додому.

Патрік присів у багнюці, пригорнув сина, прихилив до себе його голову, прошепотів щось йому на вухо. Уставши, хлопчик уже був спокійним і слухняним. Він дав руку Джинні й побіг поруч із нею, не озираючись.

Повернувшись до квартири, Джинні зняла з Шона все мокре. Вона загорнула його в ковдру й зробила йому тост із сиром. Шон їв тихо, обережно, нахиляючись над тарілкою, щоб не кришити. Доївши, він запитав:

— З мамою усе буде гаразд?

Джинні саме мила посуд.

— Тобі тепло, Шоне? — запитала вона.

— Нормально.

Джинні зробила чашку чаю і взяла кожному по два шматочки цукру.

— Ти не хочеш сказати мені, що сталося, Шоне? — запитала вона, і він похитав головою. — Ні? А як ви дісталися до річки? Зараз так грязько.

— Ми поїхали в машині, але я випав по дорозі, — сказав він.

— Гаразд. Тебе тато віз туди? Чи мама?

— Ми їхали всі разом, — сказав Шон.

— Усі?

Обличчя у Шона скривилося.

— Була гроза, коли я прокинувся, дуже шуміло, і були дивні звуки на кухні.

— Які дивні звуки?

— Як… як собака робить, коли йому сумно.

— Скавчить? — Шон кивнув. — Але у нас немає собаки, мені не дозволяють. Тато каже, що я не дбатиму про нього належно, і це буде просто ще одна йому робота. — Він надпив трохи чаю і витер очі. — Я не хотів бути сам у грозу. І тато посадив мене в машину.

— А мама?

Він насупився.

— Ну… Вона була в річці, і мені довелося чекати під деревами. Я не маю говорити про це.

— Що ти маєш на увазі, Шоне? Як це — не маєш говорити про це?

Він похитав головою, знизав плечима, і більше не сказав ні слова.

Шон

Гоуїк. Біля Крестера. Не так уже й серйозно повторюється історія, грається зі мною. Це недалеко від Бекфорда, трохи більше, ніж година їзди, але я ніколи там не бував. Я не ходив на пляж і до замку, не їв славнозвісного копченого оселедця при знаменитій коптильні. Це любила моя мати, вона туди хотіла. Батько ніколи не возив мене, і тепер я ніколи не їжджу туди.

Коли Трейсі сказала мені, де той будинок, куди треба їхати, я відчув якесь зворушення. Відчув себе винним. Почувався так, як коли згадую про обіцянку моєї матері щодо святкування дня народження, від якої я відмовлявся на користь Діснейленду. Якби ж то я не був таким невдячним, якби ж я сказав, що хочу поїхати з нею на пляж, до замку, може, вона б залишилася зі мною? Може, усе було б по-іншому?

Ця так і не здійснена поїздка була однією з багатьох речей, над якими я думав після того, як моя мати померла, коли все моє єство було зайняте побудовою нового світу, альтернативної реальності, в якій вона не повинна була померти. Якби ми поїхали до Крестера, якби я прибрав у кімнаті, коли мені було сказано, якби я не забруднив свій новий шкільний ранець, коли пішов на річку купатися, якби я слухав батька, не робив таке, чого йому не подобалося, так часто. Або, пізніше, я гадав: а може, навпаки, треба було не