Читати книгу - "Глибоко під водою"

Жоден із моїх альтернативних сценаріїв не допоміг, і врешті, кілька років по тому, я зрозумів, що нічого не міг вдіяти. Те, чого моя мати хотіла, стосувалося не того, що мав зробити я, а того, що мав зробити хтось — чи то не зробити: їй був потрібен той, кого вона любила, чоловік, з яким вона зустрічалася таємно, чоловік, з яким вона зраджувала мого батька — їй треба було, щоб той таємничий чоловік повернувся до неї. Той чоловік був невидимим, безіменним. Він був фантомом, нашим із батьком фантомом. Він став відповіддю на запитання, дав нам деяке полегшення: це не наша вина. (Це була його, чи то її вина, їхня спільна — моєї матері-зрадниці та її коханця. Ми не могли б нічого вдіяти, вона просто не так сильно нас любила.) Він дав нам можливість уставати вранці й жити далі.

А потім з’явилася Нел.

Щойно вона прийшла в наш будинок, вона покликала мого батька. Вона хотіла поговорити з ним про смерть моєї матері. Тоді не було вдома ні його, ні мене, тож вона говорила з Гелен, яка коротко виклала їй суть. Патрік не тільки не буде говорити з вами, сказала їй Гелен, а й не буде радий такому втручанню. І Шон теж, і будь-хто з нас. Це справа особиста, сказала Гелен, і вона в минулому.

Нел не зважила на це й усе одно підійшла до тата. Його реакція заінтригувала її. Він не розізлився, як вона могла б очікувати; він не сказав їй, що йому занадто боляче говорити про це, що він не винесе повернення до цього. Він сказав, що не має чого сказати. Нічого не сталося. Ось що він сказав їй. Нічого не сталося.

Тож нарешті вона прийшла до мене. Була середина літа. Я мав зустріч у відділку в Бекфорді, і коли я вийшов, то побачив, що вона прихилилася до моєї машини. Вона була одягнена в сукню до самої землі, шкіряні сандалі на засмаглих ногах, нігті нафарбовані яскраво-блакитним лаком. Я бачив її раніше, я помітив її — вона була красива, показна. Але я ніколи ще не бачив її зблизька. Не побачивши її так, я б ніколи не зрозумів, які в неї зелені очі були, які вони незвичайні, нетутешні. Наче вона не зовсім належала до цього світу — тим більше до цього місця. Вона була наполовину екзотичною.

Нел розповіла мені, як мій батько сказав їй, що нічого не сталося, і спитала мене:

— І ви так відчуваєте теж? — Я пояснив їй: він не хотів сказати, що нічого не сталося взагалі. Він просто мав на увазі, що ми не говоримо про це, що це вже в минулому. Ми залишили це в минулому.

— Ну, звичайно, так, — сказала вона, усміхаючись мені. — І я розумію, але я працюю над цим проектом, розумієте, буде книжка, і, можливо, виставка теж, і…

— Ні, — сказав я їй. — Я маю на увазі: я знаю, що ви робите, але я — ми — не можемо туди вплутуватися. Це ганьба.

Вона трохи відсунулася, але її усмішка залишилася.

— Ганьба? Яке дивне слово у цьому випадку. Що тут такого, чому ганьба?

— Це ганьба для нас, — сказав я. — Для нього.

(«Для нас» чи «для нього» — я не пам’ятаю, що саме сказав.)

— А, — усмішка зникла з її обличчя, вона занепокоїлася, стурбувалася. — Ні. Це не … ні. Тут немає нічого ганебного, я не думаю, що хто-небудь досі так вважає, чи не так?

— Він вважає.

— Будь ласка, — сказала вона, — не могли б ви поговорити зі мною?

Мабуть, я відвернувся від неї, тому що вона поклала свою руку на мою. Я подивився і побачив срібні каблучки на пальці й браслет на руці з трохи потертими блакитними нігтями.

— Будь ласка, містере Таунсенде. Шоне. Я так давно хотіла поговорити з вами про це!

Вона знову всміхнулася. Її звертання до мене, пряме, майже інтимне, просто не дало мені відмовити їй. Я знав, що мені загрожує біда, що вона в біді — і таку пригоду я передчував усе своє доросле життя.

Я погодився розповісти їй, що пам’ятаю про ніч смерті моєї матері. Ми домовилися зустрітися в її будинку — у Млині. Я попросив її тримати цю зустріч у таємниці, бо це засмутило б мого батька, мою дружину. Вона здригнулася, почувши слово дружину, і знову всміхнулася — і ми обоє тоді зрозуміли, до чого йдеться. Коли я вперше пішов до неї поговорити — ми взагалі не говорили.

Тож мені довелося повернутися. І я повертався і повертався до неї, але й далі до розмови не доходило. Я проводив з нею годину чи дві, але йшов від неї з відчуттям, наче минуло кілька днів. Іноді я хвилювався, що мене занесло і я втратив відчуття часу. Інколи зі мною таке буває. Мій батько каже про це: «ти відсторонюєшся», ніби я це роблю навмисно, ніби я можу це контролювати, але це не так. Зі мною таке трапляється з дитинства: ось я тут, а тоді раз — і мене немає. Я це роблю не спеціально. Іноді, коли мене заносить, я розумію, що відбувається, й іноді я можу змусити себе повернутися — я сам давно цього навчився: я торкаюся шраму на зап’ясті. Це зазвичай спрацьовує. Не завжди.

Я не дійшов до того, щоб розповідати їй ту історію на початку цієї пригоди. Вона допитувалася, але я виявив, що вона, на щастя, легко переключається. Я уявляв собі, що вона закохається у мене, і що ми втечемо — вона, я і Ліна, ми б зірвалися з місця, залишили б це село, цю країну. Я уявляв собі, що я нарешті матиму право забути. Я уявляв, що Гелен за мною не плакатиме, що вона рухатиметься далі й швидко знайде когось, кому ближча її міцна доброчесність. Уявляв, що мій батько помре вві сні.

Вона поступово витягувала історію з мене, деталь за деталлю, і мені було ясно, що вона розчарована. Це не та історія, яку вона хотіла почути. Вона хотіла міфу, страшної історії, вона хотіла, щоб там був хлопчик, який дивився.