Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Нічого не несла? А під одягом нічого не ховала?
— Та ви що, Ксенію Дмитрівну підозрюєте? — аж кричить кадет. Я тікаю в кущі, присідаю там і недарма, бо он з-за рогу виглядає солдат. Мабуть, щось почув. Дивиться.
— Ану, тихіше там! — нарешті грізно наказує і знову зникає за рогом. Я тільки збираюся підводитися, але знову присідаю і чекаю незрозуміло на що. Ото буває зі мною інколи таке, що сам не розумію, що саме, а роблю. Їх благородь штабс-капітан Мельников називав це інтуїцією. Сиджу, дивлюся, коли знову голова солдата з-за рогу з’являється. Перевірити вирішив. Подивився ще і тоді вже пішов. Я ще з хвилину почекав і вийшов.
— Ви, хлопці, тихіше, — кажу кадетам.
— Ксенія Дмитрівна не винна! Ні! — шепочуть мені. Не розуміють, дурники такі, що от зараз або вони винні, або Пяльцева, інших фігурантів у цій справі немає.
— Я теж так думаю, але діамант зник. Давайте ще раз пройдемося. От у Ксенії Дмитрівни перед концертом ціла делегація була. Була?
— Так, людей двадцять. Та ще один дивак вірш читав. Поему цілу, аж начальникові корпусу довелося його переривати, бо й так концерт затримувався, а вірші були нестерпні.
— Вони всі з кімнати вийшли, ніхто не залишився?
— Звісно, що всі! Потім імпресаріо, пан Пфальц, приніс чашку з молоком. То на перерві Ксенія Дмитрівна мусили випити, для голосу корисно. Він вийшов, а...
— Він із чимось у руках виходив?
— Ні. Прийшов із чашкою та блюдцем, а вийшов без нічого.
— І в одежі нічого не ховав?
— Нічого.
— Точно?
— Звісно! Він у смокінгу тісному, що там сховаєш?
— Що далі?
— Далі Ксенія Дмитрівна вийшли в концертному вбранні й пішли до зали.
— Вона двері замикала за собою?
— Так, у неї ключ був, який їй пан начальник училища вручили. Замкнула, пішла, а ми біля дверей стали і стояли, аж поки вона не повернулася на перерві.
— І ніхто не підходив?
— Та зовсім ніхто! Ані душі! Бо хто буде коридором ходити, коли в залі сама Ксенія Пальцева співає!
— Нічого підозрілого не чули?
— Ні! Ні, — один каже впевнено, а другий наче трохи сумнівається.
— А кажуть, що ви щось чули в кімнаті, — перевіряю я ті сумніви.
— Та дурниці, нічого не чули! — дратується один з кадетів. А інший мовчить. Дивлюся на нього.
— То що там було? — питаю.
— Нічого не було! — встряє кадет, який не чув.
— Помовчи! — кажу йому і намагаюся подивитися в очі першому кадету. — Хлопче, ти зараз у такій халепі, яка може тобі все життя зламати. То нічого не бійся, кажи, що чув, бо гірше вже не буде.
Він дивиться на мене, відвертається. Я чекаю.
— Ну, наче кроки якісь.
— Кроки?
— Тільки дивні.
— Дурниці! В кімнаті нікого не було! Які там кроки? — дратується інший кадет.
— Тихо! — шиплю я. — Чим дивні кроки?
— Ну, спочатку гепнуло щось, а потім густі такі.
— Густі?
— Ну, от наче як дитина дрібно тупотить.
— Звідки там дитина? — знову кадет заважає.
— Замовкни! А ти кажи, це, може, ваш єдиний шанс!
— Потім наче чашка дзенькнула.
— Чашка?
— Ага, а потім сьорбання і мугикання якесь.
— Мугикання?
— Ну, ото як п’яний, буває, мугикає. А потім тиша. Знову кроки, потім наче ящик висувають — і швидкі кроки геть. Потім тиша І все.
— Нічого такого не було! Чому я не чув, а ти чув? — ображається неспокійний кадет.
— Тому що ти погано чуєш після польового табору, коли гармата поруч із тобою вистрелила! — нарешті не витримує його товариш.
— Я добре чую! Добре! — верещить ображено кадет, а потім обидві голови водночас зникають. Чую, як гримають замки на дверях. Здогадуюся, що за гості прийшли до хлопців. Іду геть. На виході з корпусу бачу цілий натовп витріщак, які тільки й балакають про Гольмца та його надприродні можливості. Що от він лише подивиться на людину, а вже не тільки все про неї знає, але я й думки вміє читати. Звісно ж, завдяки нечистій силі.
Поки йшов до воріт із корпусу, побачив будиночок охайний. З колонами та палісадником Ну, думаю, мабуть, це полковника Шатрова, начальника училища, обійстя. Підійшов, а там якраз служниця на квітнику поралася. Поговорив із нею щодо її хазяїна Служниця була молода та ласкава, з такими балакати легко, тільки всміхнися та слово ласкаве скажи, а вона вже все виклала.
Потім пішов до міста Суми виглядали провінцією, до Харкова було їм далеко, не кажучи вже про Київ. Якби не храми величні, так і подивитися немає на що. Кажуть, раніше взагалі було село селом, але зараз Харитоненки, цукрозаводчики й багачі місцеві, його непогано розбудували. П’ю чай, слухаю, про що люди балакають. Звісно ж, лише про діамант та Пяльцеву. Патякають, скільки ж тисяч «Зірка Сходу» коштувала, де б могла подітися, і як би добре було нагороду від Павла Івановича Харитоненка отримати. Гроші, діамант, гроші, Пяльцева. Балакають і балакають. Чого тільки не набалакують! І кадетів підозрюють, які буцімто програлися в карти й украли діамант у рахунок боргу, і Пяльцеву, що коханець у неї був, мав листи від неї особисті, які могли її репутацію зруйнувати, то вимагав грошей, і вона змушена була камінь у себе вкрасти, щоби потім страховку отримати і розплатитися з коханцем А ще імпресаріо її, Пфальц той, хитра німецька морда, міг діамант украсти, бо на іподромі програвся, ще й збирається втекти за кордон із грошима Або ж ось полковник Шатров, начальник корпусу, прокрався украй, коли будував доходний будинок у Харкові, з якого планував жити у відставці. А тут ось-ось перевірка з Петербурга, то вирішив украсти діамант у столичної гості, продати і так врятуватися. А може, навіть збирається з діамантом і сам тікати, бо стільки вкрав із корпусу, що жоден діамант не допоможе, а сам Павло Іванович Харитоненко обіцяв йому Сибір та ганьбу. Чи це проти Павла Івановича копають? Він же останнім часом у Москві живе, великий вплив узяв, грошвою трусить. І не так, щоб комусь у кишеню, а то кадетський корпус у Сумах побудує, то лікарню, то дасть гроші на стипендії українським студентам. Коли на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу», після закриття браузера.