Читати книгу - "Кобзар (сборник)"

Веселеє колись село

Чомусь тепер мені, старому,

Здавалось темним і німим,

Таким, як я тепер, старим.

І бачиться, в селі убогім

(Мені так бачиться) нічого

Не виросло і не згнило,

Таке собі, як і було.

І яр, і поле, і тополі,

І над криницею верба,

Нагнулася, як та журба

Далеко в самотній неволі.

Ставок, гребелька, і вітряк

З-за гаю крилами махає.

І дуб зелений, мов козак

Із гаю вийшов та й гуляє

Попід горою; по горі

Садочок темний, а в садочку

Лежать собі у холодочку,

Мов у раю, мої старі.

Хрести дубові посхилялись,

Слова дощем позамивались…

І не дощем, і не слова

Гладесенько Сатурн стирає…

Нехай з святими спочивають

Мої старі… «Чи жива

Ота Оксаночка?» – питаю

У брата тихо я. «Яка?»

«Ота маленька, кучерява,

Що з нами гралася колись.

Чого ж ти, брате, зажуривсь?»

«Я не журюсь. Помандрувала

Ота Оксаночка в поход

За москалями та й пропала.

Вернулась, правда, через год,

Та що з того. З байстрям вернулась.

Острижена. Було, вночі

Сидить під тином, мов зозуля,

Та кукає; або кричить,

Або тихесенько співає

Та ніби коси розплітає.

А потім знов кудись пішла,

Ніхто не знає, де поділась,

Занапастилась, одуріла.

А що за дівчина була,

Так так що краля! і не вбога,

Та талану господь не дав…»

А може, й дав, та хтось украв,

І одурив святого бога.

[Перша половина 1849, Косарал]

ГОТОВО! ПАРУС РОЗПУСТИЛИ…

Готово! Парус розпустили,

Посунули по синій хвилі

Помеж кугою в Сирдар'ю

Байдару та баркас чималий.

Прощай, убогий Косарале.

Нудьгу заклятую мою

Ти розважав-таки два літа.

Спасибі, друже; похвались,

Що люде і тебе знайшли

І знали, що з тебе зробити.

Прощай же, друже! Ні хвали,

Ані ганьби я не сплітаю

Твоїй пустині; в іншім краю,

Не знаю, може, й нагадаю

Нудьгу колишнюю колись!

[Друга половина 1849, Косарал]

МИ ВОСЕНІ ТАКИ ПОХОЖІ…

Ми восени таки похожі

Хоч капельку на образ божий,

Звичайне, що не всі, а так,

Хоч деякі.

Крутий байрак,

Неначе циган чорний, голий,

В діброві вбитий або спить.

А по долині, по роздоллі

Із степу перекотиполе

Рудим ягняточком біжить

До річечки собі напитись.

А річечка його взяла

Та в Дніпр широкий понесла,

А Дніпр у море, на край світа

Билину море покотило

Та й кинуло на чужині.

І жаль тобі її стане,

Малої билини.

Підеш собі, зажурившись,

Гаєм по долині;

Гай шепоче, гнуться лози

В яру при дорозі,

Думи душу осідають,

І капають сльози.

І хочеться сповідатись,

Серце розповити,

І хочеться… Боже милий!

Як хочеться жити,

І любити твою правду,

І весь світ обняти!

Благо тобі, друже-брате,

Як є в тебе хата.

Благо тобі, як у хаті

Є з ким розмовляти.

Хоч дитина немовляща,

І воно вгадав

Твої думи веселії…

Сам бог розмовляє

Непорочними устами.

А тобі, мій одинокий,

Мій друже єдиний,

Горе тобі на чужині

Та на самотині.

Хто з тобою заговорить,

Привітає, гляне?..

Кругом тебе простяглася

Трупом бездиханним

Помарнілая пустиня,

Кинутая богом.

[Друга половина 1849, Косарал]

ЛІЧУ В НЕВОЛІ ДНІ І НОЧІ…

Лічу в неволі дні і ночі,

І лік забуваю.

О господи, як то тяжко

Тії дні минають.

А літа пливуть меж ними,

Пливуть собі стиха,

Забирають за собою

І добро і лихо!

Забирають, не вертають

Ніколи нічого!

І не благай, бо пропаде

Молитва за богом.

І четвертий рік минає

Тихенько, поволі,

І четверту начинаю

Книжечку в неволі

Мережати, – змережаю

Кров'ю та сльозами

Моє горе на чужині,

Бо горе словами

Не розкажеться нікому

Ніколи, ніколи,

Нігде на світі! Нема слов

В далекій неволі!

Немає слов, немає сльоз,

Немає нічого.

Нема навіть кругом тебе

Великого бога!

Нема на що подивитись,

З ким поговорити.

Жить не хочеться на світі,

А сам мусиш жити.

Мушу, мушу, а для чого?

Щоб не губить душу?

Не варт вона того жалю…

Ось для чого мушу

Жить на світі, волочити

В неволі кайдани!

Може, ще я подивлюся

На мою Украйну…

Може, ще я поділюся

Словами-сльозами

З дібровами зеленими!

З темними лугами!

Бо немає в мене роду

На всій Україні,

Та все-таки не ті люде,

Що на цій чужині!

Гуляв би я понад Дніпром

По веселих селах

Та співав би свої думи,

Тихі, невеселі.

Дай дожити, подивитись,

О боже мій милий!

На лани тії зелені

І тії могили!

А не даси, то донеси

На мою країну

Мої сльози; бо я, боже!

Я за неї гину!

Може, мені на чужині

Лежать легше буде,

Як іноді в Україні

Згадувати будуть!

Донеси ж, мій боже милий!

Або хоч надію

Пошли в душу… бо нічого,

Нічого не вдію

Убогою головою,

Бо серце холоне,

Як подумаю, що, може,

Мене похоронять

На чужині,– і ці думи

Зо мною сховають!..

І мене на Україні

Ніхто не згадає!

А може, тихо за літами

Мої мережані сльозами

І долетять коли-небудь

На Україну… і падуть,

Неначе роси над землею,

На щире серце молодеє

Сльозами тихо упадуть!

І покиває головою,

І буде плакати зо мною,

І, може, господи, мене

В своїй молитві пом'яне!

Нехай як буде, так і буде.

Чи то плисти, чи то брести,

Хоч доведеться розп'ястись!

А я таки мережать буду

Тихенько білії листи.

[Перша половина 1850, Оренбург]

ЛІЧУ В НЕВОЛІ ДНІ І НОЧІ…

Лічу в неволі дні і ночі,

І лік забуваю.

О господи, як то тяжко

Тії дні минають.

А літа пливуть за ними,

Пливуть собі стиха,

Забирають за собою

І добро і лихо.

Забирають, не вертають

Ніколи нічого,

І не благай, бо пропаде

Молитва за богом.

Каламутними болотами,

Меж бур'янами, за годами

Три года сумно протекли.

Багато дечого взяли

З моєї темної комори

І в море нишком однесли.

І нишком проковтнуло море

Моє не злато-серебро,

Мої літа, моє добро,

Мою нудьгу, мої печалі,

Тії незримії скрижалі,

Незримим писані пером.

Нехай гнилими болотами

Течуть собі меж бур'янами

Літа невольничі. А я!

Такая заповідь моя!

Посиджу трошки, погуляю,

На степ, на море подивлюсь,

Згадаю дещо, заспіваю

Та й знов мережать заходжусь

Дрібненько книжечку. Рушаю.

[Перша половина 1850, Оренбург 1858, Петербург]

МИ ЗАСПІВАЛИ, РОЗІЙШЛИСЬ…

Ми заспівали, розійшлись,

Без сльоз і без розмови,

Чи зійдемося ж знову?

Чи заспіваємо коли?

А може, й те… Та