Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону"

— Ви дуже поблажливі до мене.

Пані Вердюрен сказала чоловікові: «Ну, принеси-но йому оранжаду, він цілком заслужив його», а Сванн під той час розповідав Одетті, як він закохався в цю коротку музичну фразу. Коли пані Вердюрен, а вона сиділа осторонь, промовила: «Я чую, Одетто, що вам розповідають щось цікаве», — Одетта відгукнулася: «Атож, це дуже цікаво», і її простодушність видалася Сваннові чарівною. Він заходився випитувати її про Вентейля, про його твори, коли саме написана ця його соната; а найбільше його інтригувало, що хотів сказати композитор цією короткою фразою.

Але всі ті, хто звеличував композитора над усяку міру (коли Сванн сказав, що соната справді прегарна, пані Вердюрен гукнула: «Ще б пак не прегарна! Вентейлеву сонату не можна не знати, сором не знати», а художник додав: «Це Грандіозно, еге ж? Про неї годі сказати, що це «красиво», що це «загальнодоступно», еге ж? Але чутливим до краси людям вона западає в душу»), всі вони ніколи, здавалося, не загадувалися цими питаннями, бо ніхто з них не був здатний відповісти на них.

Навіть на кілька зауважень Сванна про його улюблену фразу пані Вердюрен одрекла:

— Знаєте, сміх та й годі, раніше я не зважала на неї. По щирості сказати, я не скнара, і не буквоїд, ми не любимо розмінюватися на дрібняки, у нас це не заведено, — розводилася пані Вердюрен, тоді як доктор Коттар позирав на неї з блаженним захватом і вченим запалом людини, яка плаває у хвилях готових виразів. А втім, і він, і пані Коттар з достатньою обачністю, притаманною деяким простолюдцям, остерігалися висловлювати свою думку або ж удавати, ніби вони мліють від музики, котра, як вони щиросердо признавалися одне одному вдома, була їм так само малозрозуміла, як і малярство метра Біша. Зваба, чари, а також явища природи відкриваються широкій публіці через шаблони засвоєного мистецтва, хай не зразу, але доступного її душі, — на противагу оригінальному митцеві, шаблоноборцеві, — і тому пан і пані Коттар, типові представники цієї публіки, а не її виняток, не знаходили ні в сонаті Вентейля, ні в портретах художника того, що становило для них гармонію у музиці і красу в малярстві. Коли піаніст грав сонату, їм видавалося, що це розгардіяш звуків, здавалося тому, що ці звуки розминалися зі звичними для них музичними формами, а коли вони розглядали полотна Біша, у них виникало враження, що художник квацяє свої мазки як попало. Якщо ж вони і розпізнавали на його картині якесь зображення, то вважали, що воно вийшло якесь грубувате, банальне (тобто позбавлене елеґантности, властивої тій школі малярства, очима якої вони бачили навіть перехожих на вулиці) і ненатуральне, ніби метр Біш не знав, як збудовані у людини рамена і що жінки не мають лілового волосся.

Одначе тільки-но «вірні» розпорошилися, доктор відчув, що зручна нагода трапилася, і скоро пані Вердюрен завершила свою хвалу Вентейлевій сонаті, Коттар кинувся у воду, ніби плавець-початківець, обравши, одначе, такий момент, коли глядачів не гурт.

— А це вже, так би мовити, композитор di primo cartello![13] — випалив він з несподіваним завзяттям.

Сваннові пощастило тільки з'ясувати, що свіжо опублікована соната Вентейля справила велике враження на композиторів авангардистів, але широкій публіці залишилася невідома.

— Я знаю таку собі людину на прізвище Вентейль, — сказав Сванн, маючи на увазі того, хто навчав музики сестер моєї бабусі.

— Може, то він і є! — вигукнула пані Вердюрен.

— О ні, — зі сміхом відповів Сванн. — Якби ви лише глянули на нього, ви б не поставили мені такого запитання.

— Хіба поставити запитання означає уже розв'язати його? — втрутився доктор.

— Може, то його родич, — вів далі Сванн. — Досадно, звичайно, хоча, до речі, геній може бути кревним якогось старого дурня. Якщо це так, присягаюся, нема таких тортур, яких я не переніс в ім'я того, щоб цей старий дурень познайомив мене з автором сонати: насамперед тортур спілкуватися зі старим дурнем, бо це, певно, жах.

Художник знав, що Вентейль тяжко недугує і що доктор Потен потерпає за його життя.

— Як це! — гукнула пані Вердюрен. — Невже у Потена ще хтось курується?

— Ох, пані Вердюрен! — удавано обуреним тоном заявив Коттар. — Ви забуваєте, що це мій колега, ба більше — мій учитель.

Художник чув десь, ніби Вентейлеві загрожує паморока на розум. І він заходився запевняти, що подекуди це дається взнаки в сонаті. Зауваження художника не здалося Сваннові безглуздим, але воно збентежило його: адже твори чистої музики позбавлені того логічного зв'язку, порушення якого у мові людини є свідченням божевілля, адже божевілля, відчуте в сонаті, здавалося йому таким самим загадковим, як сказ пса, сказ коня, хоча такі оказії в житгі трапляються.

— Дайте мені спокій з вашими учителями, у вас знань удесятеро більше, ніж у нього, — відрізала докторові Коттарові пані Вердюрен тоном особи, яка не боялася різати правду в вічі і давала відкоша тим, хто з нею ставав на прю. — Ви, докторе, принаймні не морите своїх хворих!

— Пробачте, пані, адже він академік! — іронічно заперечив їй доктор. — Якщо пацієнт воліє померти від руки наукового світила… Куди шикарніше мати змогу сказати: «Лікує мене Потен!»

— Шикарніше? — перепитала пані Вердюрен. — Значить, і в хворобах нині є шик? А я цього не знала… Ну й насмішили ж ви мене! — скричала вона раптом, ховаючи лице в долонях. — А я, добра душа, сперечаюся з вами, не помічаючи, що ви мене за носа водите.

Пан Вердюрен подумав, що реготати з такого нікчемного приводу не варто, а тому вдовольнився тим, що пихнув з люльки і з сумом констатував, що на терені ґречности йому з дружиною годі змагатися.

— Знаєте, ваш друг мені дуже до вподоби, — сказала пані Вердюрен Одетті, коли та прощалася з нею. — Він простий, чарівний. Якщо всі ваші друзі — такі самі, як він, приводьте їх, будь ласка, сюди.

Пан Вердюрен зауважив, що Сванн належно не поцінував піаністової тітки.

— Він ще не притерся, бідолаха, — відповіла пані Вердюрен. — Не станеш же ти вимагати, щоб із перших одвідин він уловив дух нашої оселі, він же не те що Коттар, цей давній член нашого маленького кланчика. Перші одвідини не рахуються. Просто треба було до нього принюхатися. Одетто, умовмося, що пан Сванн зустрінеться з нами в Шатле. Приведіть його з собою.

— Та ні, він не захоче.

— А, зрештою, роби, як сама знаєш. Аби тільки він не втік від нас в останню мить!

На превеликий подив пані Вердюрен Сванн і не думав «тікати».