Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06"

Немов у відповідь на це, видиво вмить змінилося. Замість крислатого капелюха й грубої куртки з’явився простий пристойний костюм. Очі полагідніли, з обличчя зникла жорстокість, і воно опромінилося внутрішнім світлом, одухотвореним і витонченим завдяки спілкуванню з красою та знанням. Видиво стало дуже схожим на теперішнього Мартіна: воно сиділо за столом, освітленим лампою, а перед ним лежала розгорнута книжка. Мартін глянув на заголовок і побачив, що це «Засади естетики». Ще за хвильку він злився з видивом, присунув лампу і поринув у читання.

РОЗДІЛ XXX

Чудового осіннього дня, о тій самій порі бабиного літа, що рік тому була свідком їхніх признань, Мартін прочитав Рут свої «Любовні сонети». Як звичайно, воші виїхали на велосипедах за місто й вибралися на свій улюблений пагорок. Раз по раз Рут перебивала Мартіна вигуками захоплення, і тепер, поклавши на землю останній аркуш рукопису, він чекав її присуду.

Вона довго мовчала. Нарешті заговорила, але якось нерішуче, мовби не зважуючись висловити неприємну для нього думку.

— Ці сонети гарні, дуже гарні, але ж ти не можеш їх продати, правда? Ти мене розумієш, — сказала вона майже благально. — Твоє писання непрактичне. Щось перешкоджає тобі заробляти ним на життя — може, умови літературного ринку. Тільки не зрозумій мене хибно, любий. Мені дуже приємно, і я пишаюсь, — не знаю, як би то ще сказати, — що ти присвятив мені ці поезії, інакше не була б я справжня жінка. Але змоги нам одружитися вони ж не дають. Авжеж так? Не подумай, що я користолюбна. Мене непокоїть тільки наша любов, наше майбутнє. Уже цілий рік минув, як ми розкрили одне одному свої почуття, а день нашого весілля зовсім не наблизився. Не закидай мені нескромності, що я кажу про весілля, адже ж тут моє серце, усе моє життя поставлене на карту. Раз тобі вже хочеться писати, знайди собі роботу в якійсь газеті. Чому б тобі не стати репортером?.. Хоч на деякий час?

— Це зіпсувало б мені стиль, — глухо промовив Мартін. — Ти не уявляєш собі, скільки я працював над стилем.

— А ті твої газетні оповідання? — заперечила вона. — Ти називав це чорною роботою і написав їх чимало. Хіба вони не псували тобі стиль?

— Ні, то зовсім інша справа. Газетні оповідання я міг писати стомлений, після цілого дня роботи над стилем. А репортер у цій чорній роботі снує з ранку до вечора, і так усе життя. І життя то не життя, а якийсь вихор, — то тільки дана мить, без минулого й майбутнього, без ніякої думки про стиль, крім репортерського стилю, а це ж ніяка не література. Стати репортером тепер, коли мій стиль саме набирає форми, кристалізується — це було б літературне самогубство. Для мене й так кожне газетне оповідання, кожне слово в ньому було насильством над самим собою, над своєю гідністю, над пошаною своєю до краси. Я робив це з огидою і почував себе злочинцем. І потай навіть був радий, коли ці оповідання перестали в мене купувати, дарма що довелося заставляти речі. А зате скільки радості дали мені мої «Любовні сонети»! Радість творчості — найвища на землі! Вона винагороджує за все.

Мартін не знав, що радість творчості не будила жодного спочуття у Рут. Вона вживала ці слова, від неї він уперше їх і почув, вона читала про радість творчості, слухала про неї лекції в університеті, здобуваючи собі звання бакалавра мистецтв; але в ній самій не було нічого оригінального, нічого творчого, і вся її освіченість зводилася до переспіву чужих переспівів.

— А може, тон редактор, що виправив твої «Пісні моря», і мав слушність? — спитала Рут. — Не забувай, що кожен редактор мусить одержати певну кваліфікацію, щоб бути редактором.

— Це все в тобі та сама пошана до загальновизнаного, — заперечив він і спалахнув, згадавши про своїх ворогів — редакторів. — Те, що існує, не тільки правильне, але й найкраще з усього можливого. Існування чогось — це вже достатній доказ, що воно й повинно існувати, а до того ж пересічні люди сліпо вірять, що воно повинно існувати не тільки за даних обставин, а й за всяких інших. Звісно, ця їхня віра в таку нісенітницю тільки через неуцтво, через той самовбивчий розумовіш процес, що його описав Вайнінгер[32]. Вони думають, що вони думають, і ось такі бездумні створіння керують життям тих небагатьох, котрі насправді думають.

Він спинився, раптом усвідомивши, що його слова не доходять до свідомості Рут.

— Я не знаю, хто такий Вайнінгер, — зауважила вона, — і ти так жахливо все узагальнюєш, що я перестаю тебе розуміти. Я тільки кажу, що коли редактор…

— А я тобі відповім, що всі редактори, принаймні дев’яносто дев’ять відсотків їх, це просто невдахи, — перепинив її Мартін, — Вони провалилися як письменники. Не думай, що радість творчості їх менше набить, аніж сидіти за редакційним столом і по-рабському залежати від тиражу та фінансового керівництва. Вони пробували писати, але зазнали невдачі. Отож і маємо тут клятий парадокс. Усі шляхи до літературного успіху охороняють сторожові пси — літературні невдахи. Більшість редакторів, їхніх заступників, помічників, більшість консультантів у журналах та видавництвах — майже всі вони силкувалися стати письменниками і провалились. І однак вони, найневідповідніші для цього істоти, вирішують, що саме варто друкувати, а що ні. Саме ті, кому бракує оригінальності й іскри божої, є судді оригінальності та генія. А за ними йдуть рецензенти й критики, такі самі невдахи. Не кажи мені, що вони ніколи не мріяли й не намагалися стати поетами або прозаїками, бо вони силкувалися і не спромоглися. Від рецензій мене нудить, як від риб’ячого жиру. А втім, ти знаєш, як я ставлюся до рецензентів і так званих критиків. Бувають, звісно, великі критики, але так рідко, як і комети. Коли мені не поведеться з письменництвом, я тим самим стану й редактором. Це принаймні вже певний шматок хліба, та ще й з маслом і медом!

Проте Рут швидким своїм розумом завважила суперечність у словах Мартіна, і це ще більше переконало її в неслушності його поглядів.

— Ну гаразд, Мартіне, якщо всі двері позачинено, як ти це категорично довів, то звідки ж тоді взялися великі письменники?

— Вони доконали неможливого, — відповів він. — Вони написали такі блискучі огнеметні твори, що спалили на попіл усіх своїх ворогів. Успіх їхній — це якесь чудо, що випадає на долю одного з тисячі. Вони мов загартовані в боях Карлейлеві велетні