Читати книгу - "Таємниця Кутузовського проспекту"

Він вважав, що Серебрякова проситиме підтримки при новому турі голосування, мабуть, порушить якісь житейські питання — квартира чи дача, — але вона заговорила про інше, несподіване:

— Михайле Андрійовичу, ви ж знаєте, як і я, що ні Бухарін, ні Каменєв, ні Серебряков, ні Крестинський з Сокольниковим ніколи не були нічиїми шпигунами! До яких пір ми принижуватимемо друзів Леніна сталінською брехнею?

Чесні люди, вони висловлювали свою думку — ось їхня провина. Якою б складною людиною не був Троцький, але ж він у своєму поїзді наркомвійськмора зробив сто сорок тисяч кілометрів по фронтах громадянської…

Суслов устав з-за столу, походив по кабінету, потім підійшов до величезного сейфа й поклав вузьку долоню, що здавалася безсилою, тендітно-дівочою, на випуклий замок:

— Вони у мене всі тут, — сказав він тихо, з несподіваним болем, що здивував його самого. — Вони тут лежать, товаришко Серебрякова, замкнені… І поки партія довірила мені цей кабінет, повернення до питання, яке ви ставите, не буде… Товариш Гроссман вам говорив, мабуть, що я розмовляв з ним про його рукопис… Талановито? Так, якщо страшне можна назвати талановитим… Але видано його книжку — раніше ніж через сто років, а то й двісті — не буде, не можна цього робити, я дуже добре знаю мій народ, товаришко Серебрякова. Ми, росіяни, лише на вигляд спокійні й неквапливі, а насправді немає людей гарячіших, ніж ми, вам же доводилося бачити наших у таборах та тюрмах… Тільки дотримуючись лінії влади, можна зберегти стабільність… Кулачні бої не французька забава і не англійська — наша…

— Німецькі бурші билися не кулаками, Михайле Андрійовичу, а кинджалами…

— Руси й прусси — це не випадкова близькість, товаришко Серебрякова… Це непіднятий пласт мовознавства… Ми близькі не лише духом, а й кров’ю. Боярин Кобила не русак, а пруссак, але ж був близький до того, щоб сісти на наш трон… Отже, моя вам порада: не повертайтеся до тієї теми, яку підняли, вас не зрозуміють… Я — принаймні…

…Держкіно доповіло Суслову, що з Карменом проведено досить жорстку розмову, зажадали сценарій — для повторного контрольного прочитання, вказано на неточність позиції у відносинах з американською стороною й артистом Ланкастером.

Єпішев сердечно подякував і сказав, що тепер у його апарату розв’язані руки, Кармена викличуть в ПУР для серйозної розмови, досить панькатися з писаками, продиху немає від цих нікчемних «інтелектулів».

— Інтелектуалів, — виправив Суслов. — Але смисл, звичайно, не міняється, виклик традиціям, ніколи це слово в нашому лексиконі не вживалося, принесли чужинці, у цьому, мабуть, я згоден з Солженіциним, з його «образованщиною»…

Але через три дні на прийомі у Великому Кремлівському палаці Брежнєв, помітивши Кармена, запрошеного, як завжди, з Майєю, дружиною його, улюбленицею апарату Генерального секретаря, зовсім несподівано для всіх підвівся зі свого головуючого місця за столом Політбюро й попрямував до попелясто-блідого Романа Лазаревича, розкривши руки для обіймів ще задовго до того, як підійшов до нього.

Пригорнувши до себе худенького, тендітного Кармена, він спитав:

— Послухай, а ти пригадуєш, коли ми з тобою вперше познайомились?

— У Кремлі, — відповів Кармен, — на першій зустрічі з діячами мистецтва…

— Це при Микиті Сергійовичу, чи що?

— Так.

Брежнєв похитав головою:

— Ні, Романе, коротка в тебе пам’ять… Було це в сорок першому, на Україні, я засів з моєю «емочкою» в кюветі, а ти мимо їхав, дорога безлюдна, німець бомбить, танковий прорив, не виберешся — пристрелять… Усі мчали мимо, хоч як ми махали з шофером руками, тільки ти зупинився і втрьох з твоїми товаришами мою машину з кювета витягли… Ти ще сказав: «З тебе пляшка, підполковнику»… Я відповів, що, мовляв, зараз віддам, а ти посміявся, воювати, сказав, треба, а п’яним лише дурень воює… От я й вирішив тобі тепер при всіх подякувати, добра не забуваю, зла не прощаю, спасибі, Романе…

І Суслов і Єпішев — а втім, як і всі, хто був у залі, — дивилися на ці обійми: Єпішев підскочив до Кармена перший: «Романе Лазаревичу, ти ж наша гордість, фронтовик, ветеран, герой, на тебе вся надія, натисни на американців, щоб твоє кіно як слід підняти, така ж чудова робота…»

Суслов з прикрістю подумав: «Нікому не можна вірити, зрадять умить, що за народ, Боже мій праведний!»

Він ніколи не міг забути, як його помічник Воронцов приніс йому свій коментар, написаний спільно з молодим професором філології Феліксом Кузнецовим, про те, як єврейська банда ДПУ погубила Маяковського, включивши в операцію цькування великого поета свого давнього агента Лілю Брік, сестру печально знаменитої єврокомуністки Ельзи Тріоле, дружини Луї Арагона, який одним з перших повстав проти «диктату московського ЦК».

Суслов досить довго вивчав документ Воронцова, розуміючи, що така публікація викличе однозначну реакцію на Заході і досить неоднозначну в Росії. Після вагань він схилився до того, що вертикалізація національного характеру значно важливіша за європейське базікання; зрештою, Росія — для росіян, а не для французів з італійцями; згоду на публікацію дав, правда, попросив пом’якшити деякі формулювання: «зайвий гвалт не потрібен, бити треба фактами».

Воронцов послав рукопис — коментар до зібрання творів Маяковського, що видавав «Огонек», — в Головліт, хоч Анатолій Софронов просив Воронцова вилучити кілька абзаців: «аж надто гостро, не зрозуміють». Той посміявся (лежав у Кремльовці, на Мічуринському, відпочив, почував себе чудово): «Боїшся шабашу, Толю? Коли не ми їх, то вони — нас, затям це правило діалектики».

Однак керівний працівник Головліту відмовився підписати цей коментар до друку: «Я аж надто росіянин і тому не можу дозволити собі поганитися антисемітизмом; наші аристократи не подавали руку жандармам і юдофобам».

Воронцов спочатку сторопів, а потім навіть розсміявся:

— Послухайте, ви на кого працюєте, га?

— На партію, — відповів той. — Тобто на інтернаціоналізм.

— Ви мені лозунгами не відповідайте. Ви знаєте, хто я? Знаєте. От і виконуйте вказівку.

Цього ж вечора Костянтин Симонов, до якого Бреяшєв почував особливу шанобливість, навіть на сталінградські торжества запрошував з собою на трибуну, послав лист Генеральному секретареві; той подзвонив Суслову додому, на Бронну, ввечері:

— Чим там твій помічник займається, Михайле? Фронтовики протестують, не треба мене сварити з творчою інтелігенцією…

Суслов негайно зв’язався з своєю приймальнею й продиктував «сидільникові» болванку наказу про звільнення Воронцова за власним бажанням на пенсію — залишивши йому дачу, кремлівський пайок і клініку; самому Воронцову не подзвонив і дав