Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

у нього навіть є шанс потрапити у Царство Небесне — якщо, звісно, я дозволю йому відвідувати релігійні зібрання і сам пояснюватиму йому слово Боже. Ось що таке рабство, дорога кузино, відповідно до наших законів. Нічого іншого вони не передбачають. Дехто обурюється, що рабовласники зловживають своїми правами. Це нісенітниця! Рабство — зловживання як таке. Чому ж наша країна не згинула досі, як Содом і Гоморра? Бо насправді рабовласництво набагато милосердніше, ніж у теорії. Ми люди, а не дикі звірі, ми наділені почуттям сорому, співчуттям, хоч і не усі. Ці почуття не дозволяють нам діяти відповідно до наших варварських законів. Для нас принизливо повною мірою використовувати безбожні закони, дані нам. Та навіть найчерствіші з нас не можуть ставитися до своїх рабів гірше, ніж закони дають на це добро.

Сен-Клер, вставши, закрокував кімнатою. Усі знали, що він так робить, коли хвилюється або чимось роздратований. Його прекрасне обличчя, яке нічим не поступалося витонченості грецької статуї, побагровіло, великі блакитні очі метали блискавки, а руками він активно жестикулював. Міс Афелія заклякла у кріслі. Їй ще не доводилося бачити Сен-Клера настільки схвильованим. А він тим часом продовжував:

— Запевняю вас, кузино, — Огюстен різко зупинився навпроти неї, — засмучуватися через це марно. Був час, коли я щиро думав: нехай ця чортова країна завалиться під землю й навіки сховає від світу свою заплямовану рабством сутність, — я без жодного жалю полечу в безодню разом із нею. Багато подорожуючи Америкою, я бачив, що наші закони дозволяють кожному негідникові розпоряджатися долями людей, купленими за гроші, здобуті переважно нечесним шляхом, дозволяють владарювати над беззахисними дітьми, дівчатами і жінками… Я був близький до того, щоб проклясти свою Батьківщину, а з нею і все людство!

— Огюстене! Огюстене! — раз по раз вигукувала міс Афелія. — Замовкніть! Досить! Ніколи й нічого подібного я не чула, навіть у нас на Півночі!

— Ах, на Півночі! — Сен-Клер одразу змінив тон, трохи заспокоївшись. — А! Ви, північні мешканці — люди, які холоднокровно ставляться абсолютно до всіх явищ життя. Чи є серед вас здатні на сильні почуття й емоції, які притаманні кожному мешканцю Півдня?

— Річ у тім… — почала було міс Афелія.

— Справа ця досить неоднозначна… Як же я сам міг погрузнути у цьому бридкому болоті? Та я готовий відповісти тими ж словами, яких ви самі мене навчали по неділях, коли я був маленьким хлопчиком: «Через усі покоління мого роду…» Так, ці невільники належали раніше моїм батькам, а тепер вони самі та всі наступні покоління їхніх нащадків належать мені. Потім усі вони стануть власністю моєї доньки. Мій батько, як вам відомо, народився в Новій Англії і був дуже схожий на вашого батька — так само доблесний, з такими самими непохитними переконаннями, запальною енергією, силою волі, таким самим ясним, благородним розумом. Ваш батько вибрав іншу життєву дорогу і тепер панує над природою. А мій переїхав до Луїзіани, його доля — владарювати над людьми. Моя мати… — Сен-Клер устав, підійшов до портрету матері, що висів в дальньому куті кімнати, і почав благоговійно вдивлятися в нього. — Ось хто моя богиня! Не дивіться на мене суворо! Ви розумієте, що я хочу сказати. Вона була земною істотою, як і всі ми, але вміла підніматися над людськими слабкостями та вадами. Так стверджують усі, хто її пам’ятає —раби і пани, друзі і рідні. І лише вона одна упродовж довгих років захищала мене від зневіри. Вона була живим втіленням істини Нового Завіту. Дорога моя матуся! — вигукнув Сен-Клер, заламуючи руки, і, одразу опанувавши себе, присів на софу.

— Ми з братом близнюки. Прийнято вважати, що близнюки однакові абсолютно в усьому, — продовжував він. — Але у нас із ним немає нічого спільного, навіть у зовнішності. Він чорноокий, смаглявий, кучері мають колір воронячого крила, гордий римський профіль; у мене ж грецький абрис, блакитні очі, світле волосся, персиковий колір обличчя. Він діловитий, спостережливий, а я завжди літаю у хмарах. Він великодушний і щедрий з усіма, хто рівний йому, але нетерпимий і безкомпромісний з тими, хто нижчий за нього і хто йому перечить. І хоча ми обидва — правдолюбці, та його правдивість тримається на гордості і відважності, а моя живиться абстрактним ідеалізмом. Наша прив’язаність один до одного була дитячою, неглибокою. Він був улюбленцем батька, а я — матері.

В юності я мав надто загострену чуттєвість, мій батько і брат не розуміли мене. А мама розуміла… Після сварок з Альфредом батько однозначно ставав на його бік, а я втішався розрадою матері. Пам’ятаю її проникливий погляд, її французьку блідість і білу сукню… Вона завжди носила все біле. І коли я читав Одкровення Іоанна Богослова, читав про святих у «чистому і світлому», то завжди згадував її! У неї було безліч талантів, найяскравіший з яких — музикальність. Бувало, як заграє вона на фісгармонії, як заспіває величаві католицькі пісні… Я не можу передати почуттів, які наповнювали мою душу, коли я сидів, поклавши голову на її коліна…

Тоді про рабовласництво не дискутували, в ньому не вбачали нічого поганого.

Мій батько був вродженим аристократом. Мабуть, в одному із попередніх своїх життів він був серед обраних і прийшов у це життя з придворною зверхністю. Це було у нього в крові, хоча він не був знатною чи заможною особою. Альфред успадкував усі риси його характеру. Аристократи усього світу однакові: у своєму ставленні до людей вони не переступають визначених меж. Але в Англії ця межа пролягає в одному місці — в Бірмі, а в Америці — в іншому. Те, що вважається нещастям і бідою для представників одного прошарку суспільства, є нормальним для представників іншого. Межею для мого батька слугував колір шкіри. Серед йому рівних важко було зустріти більш щедрого, більш справедливого. Але негри усіх відтінків — від квартеронів до найчорніших — він вважав перехідною ланкою від тварин до людей, і відповідно до цієї теорії відмірював їм справедливості і великодушності. Ясно уявляю собі картину, як він відповідав би на питання, чи наділені негри безсмертною душею. Він спочатку показово відкашлявся б, далі гмикнув і лише тоді неохоче вимовив би: «Так…» Та це байдуже, бо над питаннями духовності він і не задумувався, релігії не сприймав взагалі, а Бог для нього був чимось на зразок владики панівного класу.

На нашій плантації працювало близько п’ятисот невільників. Мій батько був строгим, невмолимим і абсолютно безкомпромісним господарем. Він виробив точну систему керування людьми, у всьому вимагав точності й акуратності.