Читати книгу - "Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо"

щоб звичайна людина могла слати полум'я, говорити громом і вбивати на далекій відстані, навіть не махнувши рукою. Старий мав рацію. Згодом я дізнався, що після цього дикуни ніколи не висідали на моєму острові. Очевидно, четверо втікачів, яких ми вважали за загиблих, щасливо вернулись додому і своїми оповіданнями так перелякали одноплеменців, що у тих склалось уявлення, ніби кожного, хто ступить на зачарований острів, спалить небесний вогонь. Але тоді я ще не знав цього і тому безперестану хвилювався, щодня чекаючи нападу дикунів. І я, і моя маленька армія повсякчасно були готові до бою. Нас було тепер четверо, і, якби до нас з'явилась нехай сотня дикунів, ми сміливо стали б до бою з нею хоч би й у чистому полі.

Потроху, бачачи, що дикуни не з'являються, я почав забувати свої страхи і все частіше вертався думками до своєї давньої мрії поїхати на суходіл, тим більше, що, як запевняв батько П'ятниці, я, як їхній благодійник, міг надіятись на привітний прийом у його одноплеменців. Але після однієї серйозної розмови з іспанцем я почав вагатись, чи варто здійснювати мій план. Із цієї розмови я дізнався, що хоч і справді дикуни прийняли до себе шістнадцять іспанців та португальців і не кривдили їх, але всім цим європейцям бракує найпотрібніших речей, а часом загрожує смерть. Відповідаючи на мої запитання про подробиці нещастя, що спіткало їх корабель, мій гість сказав, що корабель був іспанський і йшов із Ріо-де-ла-Плати до Гавани, де він мав здати свій вантаж, головним чином, хутра та срібло, і набрати європейського товару. Він розповів також, що дорогою вони підібрали п'ятьох португальських матросів з іншого потерпілого корабля, що п'ятеро людей з їхньої команди потонули відразу ж після аварії, а решта, пробідувавши кілька днів серед незліченних небезпек та пригод, майже вмираючи від голоду, причалили до берега людожерів, де щохвилини чекали страшної смерті від дикунів. Він сказав мені, що вони мали з собою вогнепальну зброю, але не могли користуватись нею, бо не мали ні пороху, ні куль. Порох, що вони взяли з собою в шлюпку, майже весь промок у дорозі, а решту вони швидко витратили, добуваючи собі їжу полюванням.

Я спитав його, яка, на його думку, доля чека«їх у країні дикунів, і висловив подив, що вони ніколи не робили спроби втекти звідти. Він відповів, що вони не раз радилися з цього приводу, але всі ці наради кінчались сльозами та відчаєм, бо у них не було ні судна, ні інструментів, щоб збудувати його, ні харчів. Тоді я спитав, як поставилися б вони до моєї пропозиції втекти і зібратись сюди, на мій острів, щоб обміркувати план подорожі. Я одверто признався, що найбільше боюсь зради й поганого поводження, коли б я віддався в їх руки, бо вдячність не належить до числа природ жених людських чеснот, і в своїх учинках люди керуються не стільки взятими на себе зобов'язаннями, скільки користю. Було б дуже образливо для мене, сказав я, визволити людей із лиха лише для того, щоб стати їх в'язнем у Новій Іспанії, звідки жоден англієць не виходить цілим та непошкодженим. Я волів би краще бути з'їденим дикунами, ніж потрапити в безжальні попівські пазури і стати перед судом інквізиції. Якби сюди зібрались, додав я, всі його товариші, то з такою кількістю робочих рук нам дуже легко було б збудувати судно, і на ньому всі ми могли б добратися до Бразилії або ж до островів чи іспанських володінь на північ звідси. Але, певна річ, коли вони моє добро (якщо я сам вкладу їм у руки зброю) обернуть проти мене, якщо вони позбавлять мене волі й відвезуть до своїх одноплеменців, то я опинюсь в іще гіршому стані, ніж тепер. Іспанець палко й щиро відповів, що його товариші страшенно бідують і добре усвідомлюють усю безнадійність свого становища. Він не припускав і думки, щоб вони могли повестись негаразд з людиною, яка прийде їм на допомогу, і сказав, що, коли я хочу, він поїде до них з старим дикуном, передасть їм мою пропозицію і привезе відповідь. Якщо вони згодяться на мої умови, він зобов'яже їх урочистою присягою безсуперечно коритись мені, як командирові й капітану. Він, мовляв, примусить їх заприсягтись над святими дарами і євангелієм на вірність мені і на готовність піти за мною в ту християнську землю, яку я призначу, на доказ цього він обіцяв узяти від них власноручно підписане зобов'язання й привезти його мені. Потім він сказав, що хоче заприсягтись сам, що не покине мене, поки він живий або поки я сам не прожену його, а якщо його земляки спробують порушити дану мені присягу, він стане на мій бік і буде битись за мене до останньої краплі крові. А втім, він не припускав можливості зради з боку своїх земляків. Усі вони, за його словами, були чесні, шляхетні люди. До того ж вони терпіли великі злидні, не мали ні їжі, ні одягу, були цілком під владою дикунів, не мали ніякої надії вернутись на батьківщину — одно слово, іспанець був певен, що, визволившись, вони будуть ладні накласти за мене головою.

Після цих запевнень я вирішив спробувати врятувати їх, а для переговорів послати до них старого дикуна та іспанця. Та коли все було вже готове для їх відплиття, іспанець почав мову про те, що нам не слід було б дуже поспішати здійснювати наш план. Міркування, що він висунув, були такі розумні й звучали так щиро, що я не міг не погодитися з ним і, за його порадою, вирішив відкласти визволення його товаришів принаймні на півроку. Справа полягала ось у чому. Іспанець прожив у нас уже з місяць і за цей час встиг придивитись, як я працюю, і як, з божою допомогою, дістаю все потрібне. Він добре знав, скільки у нас є в запасі рису та ячменю. Хоч для мене цього запасу було більше ніж досить, але тепер, коли нас стало четверо, доводилось витрачати його з великою ощадністю. Ще недостатнішим буде цей запас, коли приїде решта його земляків, а їх було, за його словами, чотирнадцять. До того ж нам треба було наготувати досить запасів для подорожі до однієї з християнських колоній Америки, коли ми збудуємо корабель. Він сказав мені, що, на його думку, обачніше буде дозволити йому та іншим двом (П'ятниці та його батькові) скопати нову ділянку землі й посіяти все зерно, яке