Читати книгу - "Беладонна. Любовний роман 20-х років"

Побіг далі. На Садову, на Широкий проспект. Забігав у всі ресторани й пивнушки. Ще раз повертався на Садову й знову на Широкий…

Не знайшовши Льолі, не дізнавшись навіть нічогісінько за неї, повертався, змучений, додому. Стомився і фізично, і морально. Як ганчірка та… Плентався по вулиці і, коли помітив, що йду повз Сашину квартиру, зрадів цьому, як порятункові.

Відпочину трохи й погуторю з ним. Він такий симпатичний хлоп'яга. Йому можна про все й розповісти. Може, що порадить. Сам із собою я вже не зволодаю…

Зайшов, але його не було вдома.

— Пішов кудись, — відказала господиня. — А прийде не говорив коли…

Я забрався до його кімнати, упав на ліжко і так лежав із півгодини. Думав… Чого тільки не передумав тоді. А нарешті, щоб трохи розважитись, сів до столу й почав перекидати книжки. Набридло й це. Поліз по нишпірках: знайшов цілу колекцію листівок із голими жінками, жмут листів. У столі в шухлядці лежав іще якийсь конвертик із квіточкою зверху. Власне, не конвертик, а секретка. Ну, звичайно, рука мимоволі потяглась до неї. Розкрив (була вже розпечатана) і дивлюсь. Довго нічого не розумів…

Що за єрунда?.. Що за конспірація?

У секретці було написано:

«Льочоцпі ш репе. Шілір чоцип. Зеця Носекіш».

Довго ще крутив секретку в руках. Хотів уже класти її на місце, як ураз пригадав…

Та й дурень же якийсь писав… Та це я; кожен школяр знає…

Розшифрував:

«Сьогодні в мене. Вісім годин. Федя полетів».

Мене немов окропом ошпарило. Я схопився на ноги — і не знаю, в який уже раз, — на вулицю. Навіть із господинею не попрощався. А втома враз де й поділася. Наче й не ходив, і не бігав… Скочив на візника — і в центр. Всю дорогу горів і лаявся. Гикалось, мабуть, Ніні, перепало й Саші.

Коли ж вони знюхались, гади?.. Та тиждень же як познайомились. Це ж було, здається, у той вівторок на репетиції?.. От гади!

Приїхав до неї. Не роздумував довго — постукав. Відповіді не було. Постукав удруге, прихилився вухом до щілини в дверях. Почулися легенькі кроки по підлозі й затаєний шепіт. Потім кроки стихли. Я втретє постукав щосили. І на цей раз недаремно: з-за дверей почулося:

— Хто там?

— Я, Ніно Сергіївно… Відчиніть!

— Владя?! Але ж я сплю вже…

— Я на одну хвилинку! Негайна справа!

По паузі заскиглив ключ. (Так знайомо, як тоді, в перший раз.) Двері напіввідчинились, і Ніна висунула голову.

— Ну, що скажеш, золотко?.. Говори швидше, чоловік дома…

— Дозволь зайти до кімнати!

Що б вона відповіла на це — не знаю. Я не чекав відповіді… Правою рукою відчинив двері, а лівою обхопив її за стан. Опинилися в кімнаті.

— Що-бо ти робиш?.. Владю!.. Я ж тепер пропала…

Я мовчки намацав на стіні вимикача й повернув.

— Здрастуй, Нінусю!.. — І потім щодуху гуконув:

— Ей, Сашо!.. Де ж ти заховався? Вилазь, голубок…

Я не бачив, що з Ніною тоді сталося. Мабуть, остовпіла.

Мотнувся до другої кімнати й з-за гардероба витяг Сашу.

— Чого ж ти сховався? Від свого товариша сховався?.. Соромно, Сашунчик!

…Як очманілих, позводив я їх докупи й запропонував сісти до столу. Сів і сам. Налив по келішку всім і… (А на столі самовар. І чашки, келішки, закуска. Повен стіл.)

— Вип’ємо, голуб’ята!.. Мені так сьогодні сумно. Ну, за чиє?.. Ніно, говори!

Мовчала. Мовчки випили, далі й по другому. За третім Ніна відмовилася. Підвелася. Стала коло стінки. (Руки за шию, а очі непорушні — кудись.) Тихо… Я пив келих за келихом — сам пляшку до дна. Потім схопив другу й нахильці дудлив…

Павза. Тиша. Нудь…

— Сумно, Нінусік! Чуєш?.. Заспівай отієї!.. Як її?.. «Сум і тоска безысходная…»