Читати книгу - "Нічний цирк"

За мить дівчата, не домовляючись, повертаються, щоб піти.

Білосніжний янгол над могилою Тари Берджес залишається на самоті, тримаючи в руках чорну троянду. Жінка не рухається, навіть віями не змахне. На вкритому пудрою обличчі застигла скорбота.

Злива періщить дедалі сильніше й вириває з крил пір’я, щоб умісити його в болото.

Ти рухаєшся коридором, де стіни обклеєні гральними картами — ряд за рядом трефи й вина. Ліхтарі, зроблені з інших карт, легенько погойдуються від твоїх кроків.

Двері в кінці коридору ведуть до металевих гвинтових сходів.

Ти можеш піднятися або спуститися, але помічаєш над головою люк і вирішуєш піти вгору.

У кімнаті, до якої він веде, зі стелі сиплеться пір’я. Ти крокуєш ним, а воно падає й падає та засипає собою отвір у підлозі.

Тут шість однакових дверей. Ти навмання обираєш одні та заходиш у них, заносячи за собою кілька пір’їн.

У наступній кімнаті тебе приголомшує аромат сосен — ти опинився у хвойному лісі. Але дерева тут не зелені, а сліпучо-білі, наче світяться в довколишній темряві.

Серед лісу важко знайти дорогу. Щойно ти ступаєш кілька кроків, стіни губляться в затінку гілок.

Звідкись лунає жіночий сміх, а може, це просто листя шепочеться на деревах. Ти йдеш уперед і шукаєш наступні двері до наступної кімнати.

Відчуваєш на шиї чийсь теплий подих і обертаєшся, але там нікого немає.

Конкорд, Массачусетс, жовтень 1902

Бейлі виходить із намету віщунки, повертає, як вона й радила, праворуч і майже одразу наштовхується на невеликий натовп, що спостерігає за дійством. Спочатку хлопчик нічого не бачить, бо все відбувається на платформі.

Пролізши в шпаринки між людьми, Бейлі спершу зауважує в повітрі обруч, більший за той, котрим користувалася дівчина-змія. Він прокрадається ще ближче й бачить, як крізь обруч стрибає чорне кошеня, але досі не видно, куди воно приземляється.

Пані в крислатому капелюсі, яка стоїть перед Бейлі, ступає крок убік, і тепер він може роздивитися хлопця, мабуть, свого однолітка, але трішки нижчого, одягненого в чорний костюм із клаптиків різної тканини й такий самий капелюх. На плечах у нього сидить двійко абсолютно білих кошенят. Хлопець, розчепіривши пальці, здіймає вгору руку в чорній рукавичці, і одне кошеня стрибає йому на долоню, а потім виконує приголомшливе сальто крізь обруч. Люди в юрбі сміються, дехто, включно з Бейлі, аплодує. Жінка у велетенському капелюсі відходить убік, і тепер хлопчикові добре видно сцену. Руки його застигають, так і не плеснувши в долоні, коли він бачить дівчину, котра щойно впіймала біле кошеня й кладе його собі на плече, де вже сидить чорне.

Вона старша, ніж Бейлі очікував, і капелюшок приховує копицю рудого волосся. Але костюм дуже схожий на той, що хлопчик бачив минулого разу: сукня з клаптиків усіх тканин, які лише можна уявити, — усі такого ж білосніжного відтінку, як капелюшок, — білий жакет із купою ґудзиків і пара сліпучо-білих рукавичок.

Дівчина повертає голову, Бейлі зустрічається з нею поглядом, і вона всміхається йому. Не так, як зазвичай усміхаються випадковому глядачу, що прийшов повитріщатися на циркові витівки надзвичайно талановитих кошенят, а так, як усміхаються, упізнавши когось, кого довго не бачили. Бейлі вхоплює різницю, і те, що руда впізнала його, сповнює хлопчика неохопною і безпричинною радістю. Він відчуває, як горять на холодному нічному повітрі вуха.

Він додивляється виставу надзвичайно уважно, більше витріщаючись на дівчинку, аніж на кошенят, хоча тваринки вражають і їх неможливо ігнорувати, тож час від часу погляд повертається до них.

Коли вистава добігає кінця, актори —