Читати книгу - "Дух животворить… Читаємо Сковороду"

Чим краще добро,

Тим глибшим трудом

Як ровом, воно обкопане».

Після цього зізнання Даймон мало не підскакує від радості: «A-а… Нині-то ти мені потрапив у сильце».

«Спокутую свій гріх» (II, 89), — смиренно визнає Варсава.

Що, властиво, тут відбувається? Про що суперечка («пря»)? Чому такий нахабний, такий аґресивний Біс? І що спокутує Варсава, у чому полягає його «гріх»?

Доведеться озирнутися в минуле.

Зауважмо передовсім, що Варсавою Сковорода часто-густо називав себе самого. В примітці до листа, адресованого Семенові Дятлову він так пояснює етимологію цього ймення: «Вар, точніше Бар, — це слово єврейське, значить — син. Сава — це слово сирійське, значить суботу, спокій, мир. Отже, вар-Сава — Савин син, тобто син миру…» (11,103). Таким чином, у діалозі «Суперечка Біса з Варсавою» Сковорода, як бачимо, виступає безпосередньо дійовою особою, до того ж він тут прямо посилається на факти своєї біографії.

А хто такий Опанас (Афанасій) Панков, читач, либонь, пам’ятає, про нього допіру йшлося. Це колезький реґістратор з Острогозька, один з тамтешніх друзів і співрозмовників Сковороди. Ще до знайомства з ним, у Гужвинському, «на сьомім десяткові нинішнього століття, полишивши вчительську посаду й усамітнившись у лісах, полях, садах, селах, хуторах та пасіках, що лежать довкруж Харкова», Сковорода написав п’ятнадцять байок. А через п’ять літ, навесні 1774 року, дописав іще п’ятнадцять; увесь цей цикл, відомий як «Байки Харківські», він і подарував Опанасові Панкову. «Поміж тим, як я писав решту, — пише Сковорода в супровідному листі, — здавалося мені, що ти завжди присутній, схвалюєш мої думки і разом до них зі мною причащаєшся. Дарую ж тобі три десятки байок — тобі і тобі подібним» (І, 101).

Тепер придивімося, що ж то за байка, на якій Даймонові вдалося спіймати Варсаву «в сильце». Мовиться про байку «Змія та Жаба», п’ятнадцяту за номером, останню з написаних у Гужвинському. Позаздривши Змії, яка скинула з себе весною линовище і неначе заново відмолоділа, Буфон (Сковорода так називає «отруйних жаб», II, 103) хоче з’ясувати, в чому секрет такого незвичайного перетворення. Змія охоче показує «тісну щілину» серед каміння, «крізь яку вона нещодавно ледве продерлася, скинувши із себе стару шкіру». Жаба розчарована: таке не про неї — «хочеш зачавити мене тут?» Мораль (сила) байки: «Чим краще добро, тим глибшим трудом, як ровом, воно обкопане. Хто труда не викладе, той до добра не прийде» (І, 110).

Біс, полемізуючи з Варсавою, міг би, опріч байки «Змія та Жаба», навести й інші приклади. Думку про те, що шлях людини до задоволення своїх потреб, досягнення щастя пов’язаний з подоланням труднощів, з напругою, боротьбою, в 60-ті роки Сковорода висловлював нéраз. «Прекрасне важке», але «короткий шлях до зла» (II, 228), — напучує він М. Ковалинського в одному з ранніх листів. Іншому адресатові, Федору Жебокрицькому, він пише: «…Царство Небесне, як дівоча незайманість, любить, щоб його брали силою» (II, 342). Цій темі спеціально присвячений вірш «Quid est virtus?»:

У лекції «Вступні двері до християнської добронравності», говорячи про «найвищу… премудрість», яка «робить нас із диких та бридких монстрів чи виродків людьми», Сковорода підкреслює, що ця премудрість не приходить сама собою: «Важко у невимовний цей скарб проникнути й примітити його, а для одного цього нелегко любити й шукати її» (І, 143, 144).

А що каже Сковорода-Варсава через півтора десятиліття в суперечці з Бісом? Щось достеменно інше, прямо протилежне:

Як же не зловтішатися Даймонові: «…Викриваєш у собі злочинця, руйнуючи створену самим собою колись огорожу…» (II, 89).

Варсава, проте, всупереч очікуванням Даймона, ані-ні не збентежений. Він не боїться визнати, що колишні його погляди були помилкові: «Я не Бог, і грішу, я знову ж таки не біс, і каюсь» (II, 89). Правдивий шукач істини не буде заради дрібного самолюбства чіплятися за старе, він знає, що відмова від помилок є необхідною передумовою руху вперед, до пізнання того, що досі не було знане, до осягнення того, що досі не осягнене: «Каятись — це побачити берег нової слави, почати нове життя новим серцем, новими плодами…» (II, 90).

Так Сковорода виопуклює одну із суттєвих контроверсій власного духовного розвитку, процесу формування своїх уявлень про щастя, філософсько-етичної концепції в цілому.

Еволюція поглядів філософа на проблему «потрібне — важке» наочно оприявнюється в лекції «Вступні двері до християнської добронравності». Вже зауважено було, що в главі