Читати книгу - "Останнє літо"

Думку, що дружина Пікіна могла б одержувати пенсію, довелося облишити. І зараз не було потреби розповідати їй про все це.

— Треба тільки вірити в міцне здоров’я Геннадія Миколайовича, що витримає полон. Тим більше, що до кінця війни тепер уже не так довго. А що поводиться в полоні як належить, особисто я сумніву не маю, — додав Серпілін те головне, що, як він вважав, слід було їй сказати.

— Ну які ж тут можуть бути сумніви? — сказала вона тихо й просто, як про звичайнісіньку річ, в котрій ніхто не міг сумніватись. — Тільки б здоров’я не підвело. У нього ж діабет перед війною починався!

— Щось не помічав за ним, — мовив Серпілін, подумавши, що, мабуть, Пікін не давав цього за собою помічати, був не з тих, хто скаржиться на здоров’я.

— Ще одного побоююсь, — зітхнула Пікіна. — Пишуть, що наші союзники Німеччину бомблять, страшенно бомблять! Коли б він там не постраждав! Адже вони куди попало все це кидають. Я пробувала через Червоний Хрест дізнатися про його долю. Потрапила до самої Пєшкової, Катерини Павлівни. Приємна, вихована жінка. Але вона сказала, що Червоний Хрест нічого не знає. Ми, виявляється, в свій час якоїсь там взаємної конвенції не підписали і тепер нічого не можемо дізнаватися про полонених. Англійці й американці можуть дізнаватись, а ми не можемо.

Серпіліна мало не пересмикнуло від здивування. Так, він знав, звичайно, і навіть добре пам’ятав з тієї світової війни, що був Червоний Хрест і через Червоний Хрест дізнавалися про полонених і навіть посилали посилки полоненим офіцерам. Але співвіднести все це з війною, що відбувалася тепер, не спадало на думку: «Який Червоний Хрест? При чому тут він у цій війні з фашистами? Які конвенції? Яка взаємність?»

Просто неможливо було уявити, що між нами й фашистами тепер могла діяти якась конвенція про Червоний Хрест, щоб можна було дізнатися, що там зараз діється в них у полоні з чоловіком цієї жінки, котра сиділа перед ним, — чи він живий, чи помер і в яких умовах там перебуває.

Думка про це так суперечила всьому, що відбувалось на війні всі ці три роки, що здавалась дикою.

— А Пєшкова — дуже приємна жінка, — повторила дружина Пікіна. — Ви з нею не знайомі?

— Не знайомий.

— І сама так уважно до мене поставилась. І секретар її так уважно до мене поставився. Всі вони в Червоному Хресті були такі уважні… Правда, я до них з листом від брата прийшла, — додала вона. «Так, — подумав Серпілін, — от уже й справді незбагненні шляхи твої, господи! Її чоловік, комуніст, сидить десь у фашистському полоні, а вона приходить у Червоний Хрест із листом від свого брата, який був непманом, десять років просидів на Соловках, а тепер чи то архієрей, чи то митрополит, і її там, у Червоному Хресті, приймають з особливою увагою, бо в неї лист від брата».

Непримиренне ставлення до церкви, яке склалося в Серпіліна ще з громадянської війни, було для нього таким природним почуттям, що він ще ніколи в житті не мав сумніву в своїй правоті. Але, як не дивно, коли прийшла ця добродушна товстуха, життя раптом повернулося до нього ще якимсь одним боком, і в ньому виявився ще якийсь інший, не дуже йому зрозумілий, але реально існуючий світ інших людей, інших сподівань на майбутнє і, напевне, інших поглядів на минуле, ніж у нього.

Він мовчав, охоплений несподіваними для себе думками, а дружина Пікіна зрозуміла його мовчання по-своєму, що розмову закінчено і треба йти.

— Мабуть, вам уже пора. — Вона підвелась.

Він теж підвівся й поглянув на годинник.

— Помаленьку пройдемося з вами по алеї до воріт, і якраз устигну. І будемо сподіватися, що наступного разу побачимось після війни всі разом, з Геннадієм Миколайовичем.

— Тільки б у нього з діабетом не загострилось! У нього вже раз перед війною було загострення, довелось уколи робити… А там, мабуть, це неможливо… «Там уже зроблять уколи!» — подумав Серпілін, але нічого не сказав.

— Завтра знову на фронт? — спитала вона, як вони вийшли в парк.

Він кивнув.

— Коли б ви в бога вірили, наділа б на вас ладанку з Старого Афона. Я Геннадія Миколайовича просила, як від’їжджав, а він одмовився, — сказала вона так гірко, ніби тільки це й було причиною всього, що потім сталося.

Серпілін не знав, що їй відповісти. Він ніколи не міг осягнути, як це хоч трохи освічені люди можуть вірити в бога. Знав, що таке буває, та все одно не уявляв, як це може бути. А жінка, що йшла поруч з ним, мабуть, навпаки, не уявляла, як це людина може не вірити в бога. «І вона — теж Росія, як і я, як і всі інші», — подумав він раптом, згадавши, як на Курській дузі вони ховали сорокап’ятирічного капітана, що прийшов з запасу і по-геройському загинув прямо під танками в себе на артилерійських позиціях, а після похорону доповіли, що разом з усіма документами покійного у відділ кадрів здали натільний хрестик, який був у нього на шиї, і незрозуміло було — чи він просто приховував, що вірить, чи під час війни увірував. Та й не було часу думати над цим.

Серпілін, дізнавшись тоді, що зняли з покійного той хрестик, навіть накричав на того, хто доповідав: «З чим помер, з тим і треба було ховати!»

Так розсердився, наче над покійником учинили несправедливість. А може, так воно й було?

— Звідки ви дізналися, що я тут, коли не секрет? — спитав Серпілін.

— Одна з наших парафіянок про вас сказала. «Мабуть, якась няня звідси, з Архангельського, а може, й медсестра», — подумав Серпілін, але питати не став.

— Церков мало лишилося, — сказала Пікіна. — Скільки людей день у день ждуть, коли хочуть, щоб не просто в поминання вставили, а окремо панахиду по вбитому воїну відслужили, мов у черзі якій стоять, до сліз жаль буває!