Читати книгу - "З ким і проти кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни, Віталій Масловський"

Але про вбивців, продовжував автор:

І далі:

І ще Братунь додавав:

Отже, Ростислав Братунь досить яскраво і визначено в книжці публіцистики «Слово гніву» характеризує злочини націоналістів-бандерівців. У вірші «їхнім дітям» поет абсолютно правий, коли писав:

Україна — завжди добра мати,

Що зустріне і простить в біді,

Та вона уміє проклинати

Низості і зрадництва плоди!

Ще більше невгамовно викривав злочини українських войовничих націоналістів у часи минулої війни та в повоєнний період інший добре відомий Україні Дмитро Павличко. Той самий Павличко, що зорі своєї поетичної творчості так затято писав:

Я син простого лісоруба, Гуцула

із Карпатських гір.

Мені всміхалась доля люба

У сяєві Кремлівських зір…

Або:

…В ленінському слові, як у світлі,

Я сам себе очистив і відкрив

Поему «Убивці» Д. Павличко написав після того, як в 1957 р. побачив наступне:

На Волині, у Дермані сталося,

Із землі просочилася кров!.,

Із криниць витягали побитих людей

Та знімали колючі дроти із костей.

Пізнавали сусіди сусіда свого

Та казали мені, хто замучив його.

Чоловіка свого пізнавала жона,

Називала проклятого вбивцю вона.

І сестричку свою пізнавали брати,

І від них я почув, як зовуться кати.

І від болю душа розкололась моя:

Чи ж моя Україна не знала біди,

Чи не мала Шевченка і Сковороди?

Як же сталося так, як це скоїлось так,

Що вона яничарів, убивць, вовкулак

Спородила так само… О мати моя,

Тебе зґвалтувала фашистів лая!..

В поемі Павличко відповідає катам України:

Це неправда, що за волю

Ви боролись у ярмі.

Лицеміри! Нашу волю

Убивали ви самі.

Це непрада, що за брата

Ви страждали у тюрмі.

Лицеміри! Того брата

Мордували ви самі.

Це брехня, що Україну

Ви любили будь-коли —

А могли б, то й Україну

У криницю затягли!..

Далі автор вказує на таку вражаючу «деталь»:

…Невідомо, не раховано,

Скільки люду там поховано,

Скільки вбито не чужинцями,

А братами-українцями!..

Завершується поема такими словами:

…На світі не буде ніде

Такої зради й віроломства.

Панове, судний день прийде,

За кров і сльози буде помста!

І вас з далеких заграниць,

З куточків темних вирвуть, сполять,

Не нап'єтеся ви з криниць —

Вас кров'ю вашою напоять!

ОУН-УПА ОЧИМА УКРАЇНЦЯ ВІКТОРА ПОЛІЩУКА

Із усієї літератури, яка появилась за кордоном, мене найбільше вразила книга Віктора Поліщука «Гірка правда: злочинність ОУН-УПА (сповідь українця)». Книга вийшла українською і польською мовами в 1995 р. в Торонто — Варшаві — Києві, а в 1996 р. ця книга перевидана в Донецьку. На нього ми і будемо посилатися.

Віктор Поліщук зазначає, що він не комуніст і не націоналіст. Він належить до шанувальників бандерівщини. Українець з Волині (м. Дубно на Рівенщині), він не заклопотаний нинішнім «національним відродженням» в націонал-нацистському варіанті, чим сьогодні хворіють багато українських «патріотів», але бажає добра і щастя незалежній Українській державі. В 1940 р. він був репресований разом з сім'єю за «гріхи» батька-петлюрівця. В повоєнний час жив у Польщі, тепер — в США і Канаді. Юрист. Доктор політології. Автор кількох книг, серед них наукової праці «Ідеологія українського націоналізму за Дмитром Донцовим». Його остання книга — «Гірка правда: злочинність ОУН-УПА» — воістину вражаюча сповідь чесного українця, якому соромно за злочинність тих, хто в минулому називали і продовжують називати себе сьогодні «щирими українцями», «національно свідомими», хоч на руках у них кров поляків, євреїв, росіян та українців. Автору соромно і за Україну, земля якої народила таких злочинцю, соромно і перед польським народом, якому завдано стільки невимовного горя. Отже, книга Віктора Поліщука — правдива і чесна сповідь українця.

Автор присвячує свою працю памяті жертв ОУН-УПА. Вказуючи на науковий характер книги, він водночас зауважує, що ті документи та інформації, що є в ній, подані публіцистично, у вільній інтерпретації. Всі вони відповідають на питання: хто, коли і для чого вчинив таку страхітливу справу народовбивства на Волині і в Галичині в час минулої війни? Справедливо зауважує автор і про те, що його праця може стати добрим посібником для кожного, хто цікавиться новітньою історією України і Польщі. Віктор Поліщук акцентує свою увагу на злочинності ОУН-УПА проти польського народу. Чому, власне, так? Та тому, що українські націоналісти постійно звинувачували поляків у тому, що вони, мовляв, «відкопують» українських націоналістів тільки для того, щоб їх спеціально звинуватити. «Вважаю, — пише В. Поліщук, — що проблему українського націоналізму слід не тільки «відкопати», але й вивернути її догори корінням, щоб можна було збагнути злочинну суть українського націоналізму. Без зрозуміння суті українського націоналізму ніколи не дійде до примирення між українським і польським народами…»

Тут же автор застерігає читачів, що писати про всі ці злочинства українських націоналістів досить небезпечно. «Один доброзичливець сказав мені: — Чоловіче, облиш писати цю книжку, припини цю затію, бо вони ж тебе вб'ють!»

Далі В. Поліщук вказує на причини, чому він взявся за цю тему, і, власне, взявся саме сьогодні.

По-перше, Польща й Україна стали сьогодні незалежними державами. А тому потрібно добре орієнтуватися в сучасній політиці, бо постала нова геополітична ситуація. «Захід активно допоміг повалити пануючі в Східній Європі державні устрої», тобто розвалити СРСР. Але він дбає про себе, а не про Україну, Польщу чи Росію. Водночас, засиллю жовтої раси (Китай) може протистояти тільки Росія. Отож, Польщі й Україні треба в цій ситуації розумно орієнтуватися. Для цього між польським та українським народами мусить панувати згода добрих сусідів. Для цієї згоди кожному народові треба визнати свою вину, повинитись. Тільки тоді і можлива згода».

Але українському, як і польському, народові нема чого вибачатися. «Весь український народ не несе відповідальності за діяльність ОУН-УПА». В той же час українські націоналісти «не почувають жодної вини», а кричать про «самостійну» Україну «на всіх етнічних землях».

Що ж до Польщі, то там є різні думки відносно цього. Одні кажуть так: що було, то було. Інші заявляють, що українці, як і