Читати книгу - "Пригоди Гулівера, Джонатан Свіфт"

Існує три способи стати головним міністром: перший - уміло скористатися своєю дружиною, дочкою або сестрою, другий - оббрехати або підсидіти того, хто вже займає цю посаду, і третій - якнайзавзятіше виступати прилюдно проти розбещеності при дворі. Але розумний монарх найскоріше вибере того, хто вдається до останнього способу, бо ці палкі викривачі потім завжди найслухняніше потурають бажанням і пристрастям свого владаря. Маючи в своєму розпорядженні всі урядові посади, ці міністри забезпечують собі владу, підкуповуючи більшість членів сенату або державної ради, а врешті вони особливим хитрим засобом, що зветься актом амністії (тут я виклав хазяїнові його суть), ухиляються від розплати й відходять від громадської діяльності, награбувавши в народу без ліку всякого багатства.

Палац першого міністра являє собою щось на зразок школи, де виховуються люди такого самого гатунку. Його пажі, лакеї та швейцари, наслідуючи пана, самі стають міністрами в своїй галузі і досконало опановують три головних елементи цього мистецтва: нахабство, брехню та підкуп. Перед ними також запобігають усі, навіть особи найвищого рангу, а іноді, завдяки своїй спритності й безсоромності, вони поволі підносяться до того, що заступають свого пана.

Самим першим міністром керує звичайно яка-небудь стара розпусниця або його улюблений лакей; вони правлять немовби за канали, якими розливаються всі милості, і, власне, саме їх можна з певністю назвати справжніми правителями королівства.

Одного дня, почувши від мене про наше дворянство, мій хазяїн люб'язно сказав мені комплімент, якого я зовсім не заслужив. Він висловив думку, що я належу до якоїсь благородної родини, бо, хоч і поступаюсь перед усіма їхніми єгу силою та моторністю, я переважаю їх кращими формами тіла, і кольором шкіри, і охайністю, що можна приписати лише інакшому, ніж у них, життю; до того я обдарований не тільки здатністю говорити, а й деякими ознаками розуму в такій мірі, що всі його знайомі вважають мене за справжнє диво.

Він звернув мою увагу на те, що й у них білі, гніді та мишасті гуїгнгнми трохи відрізняються будовою тіла й гіршими природними здібностями від гуїгнгнмів сірих у яблуках, чалих та вороних і через те звичайно виконують обов'язки слуг. Проте, мовляв, їм і на думку не спадає рівняти себе до кращої породи, бо таке прагнення вважали б у їхній країні за дике й неприродне.

Я уклінно подякував його милості за таку похвальну думку про мене, але запевнив його, що походжу від простих чесних батьків, які ледве-ледве спромоглися дати мені пристойну освіту, і що наше дворянство зовсім не таке, як він собі уявляє. Далі я розказав, що молоді дворяни з дитинства привчаються до неробства та розкошів і, як тільки дозволяє їм вік, починають витрачати свої сили в товаристві розпусних самиць, що заражають їх мерзенними хворобами; а коли процвиндрять майже всі свої статки, то заради грошей одружуються з негарними й нездоровими жінками низького роду, яких вони ненавидять і зневажають. Діти в них звичайно золотушні, рахітичні й потворні, і через те їхні роди дуже рідко переживають три покоління - хіба що жінка подбає про те, щоб знайти своїм дітям здорового батька серед сусідів або слуг і тим поліпшити й продовжити рід. Кволе, хворобливе тіло, щуплява статура і бліда шкіра визнаються в нас за справжні ознаки благородної крові, а здорове, міцне тіло вважають ганьбою для людини знатного роду, бо всі кажуть тоді, що справжнім батьком її був конюх або кучер. До цих тілесних вад додаються ще й розумові та моральні, і кожне з цих людей являє собою сполучення недолугості, тупості, темноти, примхливості, хтивості й дурної пихи.

А проте без згоди198 цих високородних людей не можна затвердити, скасувати або змінити жодного закону, і вони ж безапеляційно порядкують усією нашою власністю.

Велика любов автора до рідного краю. Зауваження його хазяїна щодо описаних автором англійської конституції та уряду; деякі аналогії та порівняння. Спостереження хазяїна над людською природою.

Читач, мабуть, здивується, що я насмілився виставити наше плем'я в такому непривабливому вигляді перед гуїгнгнмами, які й без того, через мою цілковиту подібність до їхніх єгу, схильні були до найгіршої думки про рід людський. Мушу відверто признатися, що численні чесноти цих чудових чотириногих у порівнянні з розпустою людською розкрили мені очі й так поширили мій світогляд, що наші вчинки й пристрасті я почав бачити в зовсім іншому світлі і вирішив, що з честю мого роду нема чого церемонитись; та це була б і неможлива річ перед такою проникливою особою, як мій хазяїн. Адже він щодня виявляв у мене безліч поганих прикмет, які серед нас ніхто б і не подумав вважати за хиби. Завдяки йому я навчився ненавидіти брехню та обман і так полюбив правду, що заприсягся принести їй у жертву все.

Я хочу бути цілком щирим і признатися читачеві, що в мене був ще один важливіший мотив так вільно змальовувати нашу породу. Ще не проживши в тій країні й року, я пройнявся такою любов'ю і пошаною до її жителів, що твердо вирішив не вертатись додому, а залишитися тут, серед цих дивних гуїгнгнмів, щоб до кінця свого віку спостерігати їхні чесноти та вправлятись у них, не маючи перед очима жодного прикладу нечестя або спокуси. Але доля - мій одвічний ворог - не дала мені такого великого щастя. Проте мене тепер трохи втішає те, що, розповідаючи про своїх земляків, я применшив їхні хиби, скільки це було можливо перед таким проникливим співрозмовником, і кожне питання освітлював якомога сприятливіше для нас. Хто ж бо, справді, може бути безстороннім, коли йдеться про його батьківщину?

Я переказав тут лише суть численних розмов, які провадив з хазяїном майже весь час, поки мав честь бути в нього на службі, і заради стислості випустив набагато більше подробиць, ніж навів.

Коли я відповів на всі запитання хазяїна і, здавалося, вже задовольнив його цікавість, він одного ранку покликав мене і, запропонувавши сісти трохи віддалік від нього (такої честі він доти ніколи мені не виявляв), сказав, що дуже серйозно обміркував усе почуте від мене про мене самого та про