Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"

Єремія по­чу­вав, ніби в йо­го сер­це хтось уст­ро­мив ніж та й не вий­має. Сер­це бо­лить, ра­на ят­риться. А хтось не­на­че по­вер­тає ніж по­ма­леньку на усі бо­ки і три­юдить ра­ну, заст­ром­лює ніж ще глиб­ше й все му­чить, ка­тує йо­го ду­шу.

- Болить моє сер­це, бо­лить моя ду­ша! Важ­ко мені ди­ха­ти! Са­ма смерть бу­ла б мені лег­ша, ніж ці пе­кельні му­ки, - про­ше­потів Єремія і вхо­пив­ся до­ло­нею за сер­це. Єремія вий­шов з на­ме­ту. В та­борі бу­ло ти­хо й мерт­во. Ніч бу­ла тем­на. Усе спа­ло, все од­по­чи­ва­ло. Густі зорі на небі ми­готіли, ве­се­ло бли­ща­ли, не­на­че очі, на­литі ко­хан­ням. Брильянто­вий ве­се­лий світ од зірок лив­ся, пе­ре­ли­вавсь, си­пав­ся в темній бла­киті. Зорі ніби тіши­лись своїм світом в нічній тиші. Теп­ла розкішна ніч вкри­ва­ла зем­лю й роз­ли­ва­ла спокій на усе, що жи­вотіло й ди­ха­ло на землі.

Єремія пішов над річку. Про­хо­ло­да повіяла на йо­го з вог­кої ни­зи­ни, про­хо­ло­ди­ла йо­го га­ря­чий вид, за­пе­чені смажні ус­та. А за­пек­ле сер­це усе ни­ло та боліло, не­на­че роз'ятре­на ра­на. То злість, то не­на­висність, то по­чу­ван­ня ве­ли­кої обіди, ве­ли­кої втра­ти при­ли­ва­ли до сер­ця, не­на­че морські хвилі до бе­ре­га.

«Ненавидять ме­не маг­на­ти, зас­ту­па­ють мені стеж­ку, зас­ту­па­ють світ до сла­ви. Не­на­вид­жу їх. Я ла­ден і за­раз по­ки­ну­ти Польщу та виїха­ти в який чу­жий край. Ме­не скрізь прий­муть з чес­тю. Але мені тре­ба пдмсти­тись над ко­за­ка­ми. Тільки че­рез це я не по­ки­ну Польщі. Ну пот­ри­вай­те ж те­пер, мої во­ро­ги! Прий­де час, і ви самі ме­не про­си­ти­ме­те, бу­де­те мені ко­ри­тись та кла­ня­тись, щоб я взяв при­вод­ницт­во над армією. А це пев­но бу­де! а це пев­но ста­неться не­одмінно, тра­питься не­за­ба­ром. Наг­лу­зу­юсь тоді й я з вас, при­ни­жу вас до землі, нас­туп­лю на ва­шу шию, при­чав­лю вас і по вас, нікчем­них, та­ки підне­сусь вго­ру до сла­ви, до по­ша­ни, вий­ду ви­со­ко-ви­со­ко і тоді глу­зу­ва­ти­му з вас. Увірвавсь мій тер­пець! Але я знаю, що я один спа­су Польщу».

Єремія вер­нув­ся до на­ме­ту, як вже не­бо на сході ясніло. За­во­ру­ши­лись в та­борі жовніри і по­де­ку­ди за­ма­нячіли, ви­хо­дя­чи з на­метів. Коні заіржа­ли. Табір про­ки­дав­ся. Од­но­го Єремію не брав сон до біло­го дня.

Вранці пол­ков­ни­ки поп­ри­хо­ди­ли до Єремії. Прий­шов і шлях­тич Дзеньковський. Во­ни гля­ну­ли на Єремію й не впізна­ли кня­зя: він став та­кий змарнілий, за­ниділий, та­кий страш­ний, не­на­че ті не­мирівські му­че­ни­ки пе­ред смер­тю, що бу­ли розп'яті на хрес­тах та на стов­пах.

- У кож­ної лю­ди­ни своє щас­тя й інші му­ки. Кож­ний му­читься по-своєму, - про­мо­вив Дзеньковський до пол­ков­ників, вер­та­ючись од кня­зя. - Чи це ж не мрець, що встав уночі з до­мо­ви­ни і вий­шов до нас в на­меті? Ма­буть ве­ликі му­ки він пе­ре­терпів цієї ночі!

XIII

Сливе че­рез місяць після Кор­сунської бит­ви з по­ля­ка­ми, 20 лип­ня 1648 ро­ку по­мер ко­роль Вла­дис­лав IV. Хмельницький довідав­ся про смерть ко­ро­ля в Бо­гус­лаві тоді, як він ішов з військом з Кор­су­на на Білу Церк­ву. Між ко­за­ка­ми прой­шла чут­ка, що па­ни от­руїли ко­ро­ля за те, що він був при­хильний до ко­заків. Те­пер ко­ро­ля не ста­ло. В Польщі усім пра­вив сейм, усьому да­ва­ли ряд па­ни.

Дійшовши до Білої Церк­ви, Хмельницький став та­бо­ром і за­раз пос­лав до Вар­ша­ви своїх комісарів з лис­том до ко­ро­ля, не­на­чеб­то він не знав, що ко­ро­ля вже не­ма на світі. Бог­дан про­сив в ко­ро­ля ви­ба­чи­ти йо­му, що він підняв повс­тан­ня, бо му­сив зро­би­ти це че­рез панські здирст­ва, і жалівся на польських панів, що во­ни приг­ноб­лю­ють ко­заків, по­одніма­ли в їх землі, лу­ги, сіно­жаті, став­ки, мли­ни, ви­га­ня­ють з своїх маєтностів ко­зацьких удов та сиріт, не пус­ка­ють ко­заків на Дніпро ло­ви­ти ри­бу. Окрім то­го, він жалівся, що па­ни та ксьондзи си­лою за­во­дять на Ук­раїні унію, бе­руть ве­ликі по­даті, навіть з ко­зацьких удов, бе­руть оп­лать з кож­ної ха­ти, з пасік, з то­ва­ру, з мли­ва, а реєстро­вим ко­за­кам вже не пла­тять за служ­бу з скар­бу п'ять років. В кінці сво­го лис­та Бог­дан про­сив збільши­ти ко­зацьке військо ще на шість ти­сяч, вер­ну­ти їм давнє пра­во ви­би­ра­ти са­мим гетьма­на й пол­ков­ників, по­од­да­ва­ти церк­ви, одібрані в унію. Для пе­ре­го­ворів він про­сив прис­ла­ти комісарів з Вар­ша­ви.

Прочитавши на сеймі Бог­данів лист, па­ни пос­та­но­ви­ли не прий­ма­ти Бог­да­но­во­го про­хан­ня і, не га­ючись, йти на йо­го з військом. А тим ча­сом Бог­дан розіслав з Білої Церк­ви лис­ти по всій Ук­раїні, щоб хло­пи йшли в ко­за­ки і при­бу­ва­ли до йо­го та­бо­ру, а сам зняв­ся й ру­шив далі на Во­линь. Ко­зацький табір дійшов до річки Случі. Хмельницький став та­бо­ром не­да­ле­ко од Ста­ро­го Кос­тян­ти­но­ва.

- От те­пер «знай, ля­ше, що по Случ на­ше!» - го­во­ри­ли ко­за­ки, ота­бо­рив­шись над Случ­чю.

Тим ча­сом ко­зацькі пос­ланці вер­ну­лись з Вар­ша­ви й при­нес­ли звістку, що сейм дав при­каз не­за­гай­но зби­ра­ти польське військо й приз­на­чив над ним трьох при­водців:

Домініка Зас­лавсько­го, мо­ло­до­го Ко­нец­польсько­го та ста­ро­го Ми­ко­лая Ост­ро­ро­га.

- Перина, ди­ти­на й ла­ти­на! оце наші суп­ро­тив­ни­ки те­пе­реч­ки! З ци­ми не­ба­га­то бу­де нам кло­по­ту та тя­га­ни­ни! - сміявся Бог­дан, прик­ла­да­ючи прізви­ща но­вим при­вод­цям польсько­го війська.

Тим ча­сом сейм ви­дав за­гад па­нам зби­ра­тись на війну. Кож­ний ба­га­тий пай зби­рав військо з дрібних шлях­тичів і вис­тав­ляв йо­го на війну на свій кошт. Кож­ний шлях­тич в повітах, що хотів іти на війну, був по­ви­нен вис­ту­па­ти на збірче місце своїм кош­том. З та­ких шлях­тичів скла­да­лись «ко­рог­ви». Кож­на «ко­рог­ва» зва­лась по повітові. З кількох ко­рогвів скла­дав­ся полк. Пол­ки зва­лись на ймен­ня по своїх воєво­дах. Уся армія уяв­ля­ла з се­бе ніби ма­леньку Польщу. Збірним місцем для війська приз­на­чи­ли Гли­ня­ни за трид­цять верс­тов од Льво­ва.

Збір війська по­чав­ся ще се­ред літа. По­тяг­ли­ся до Гли­нян па­ни з усієї Польщі. Польські то­го­часні па­ни, вкрай ви­пе­щені та без міри спанілі в роз­коші, не мог­ли знес­ти не­до­го­ди військо­во­го та­бо­ро­во­го жит­тя й їха­ли на війну, не­на­че на який­сь бен­кет, в до­ро­гих ка­ре­тах з ве­ли­кою си­лою уся­ких служ­ників, слідком за ни­ми йшли вал­ки хур, на­ван­та­же­них уся­ким незлічен­ним доб­ром. На ху­рах вез­ли ме­ди, ви­на, горілку, ва­рен­ня, кон­фе­ти, ок­са­ми­то­ве та шов­ко­ве праз­ни­ко­ве уб­ран­ня, со­бо­лячі шу­би, до­рогі ок­са­ми­тові ма­терії на кун­туші, теплі ук­ри­ва­ла, по­душ­ки, пе­ри­ни й м'які мат­ра­ци, ки­ли­ми і вез­ли безліч фар­фо­ро­во­го та срібно­го по­су­ду: срібні тарілки, ва­зи, по­лу­мис­ки, куб­ки, пу­гарі. Ба­гаті маг­на­ти вез­ли навіть срібні та­зи й уми­вальни­ки і зо­лоті куб­ки та чар­ки до­ро­го­го ви­ро­бу. Ба­гатіші па­ни по­за­би­ра­ли з со­бою навіть ван­ни для ку­пан­ня. За кож­ним па­ном їха­ло стов­пи­ще слуг та ку­харів. Ку­харі вез­ли