Читати книгу - "На межі бажання, Адалін Черно"

Аня

Насправді я боюся зустрічі з батьком Руслана до пропасниці в колінах. Мені страшно, моторошно, дико, незручно, тому що він мене знає, знає, хто я й ким працювала, хіба він може схвалити наші стосунки? Скільки б разів Руслан не переконував мене в тому, що це нічого не означає й що думка його батька не встане між нами, я не можу не думати про те, що буде, якщо він не схвалить нас. Якщо буде категорично проти.

На жаль, час зустрічі наближається невблаганно швидко. Я готую на вечір запечену в духовці курку з яблуками, салат зі свіжих овочів та відбивні. Моєю ціллю зовсім не є задобрити батька Руслана, просто мені необхідно чимось зайняти руки.

Ближче до зустрічі йду одягатися, а коли спускаюся, чути чоловічі голоси. Руслана та його батька. Здригаюся, тому що мені страшно і шкодую, що відмовилася випити пару келихів вина перед зустріччю. Сміливість кудись губиться й не бажає повертатися. Я ледь у змозі зробити кілька кроків, але мене помічають.

Губи Владислава витягуються в чітку літеру «О», а я не знаю, куди себе подіти від сорому.

— Ви вже знайомі, — з усмішкою говорить Руслан і хапає мене за руку, варто мені спуститися. — Це Аня, моя дівчина. А це мій батько, Влад, — усе ж знайомить нас Руслан.

— Несподівано, — вимовляє Владислав, але простягає мені руку, щоб привітатися.

Я відповідаю тим же жестом і злегка усміхаюся. Не можу сказати, що все минуло добре, але те, що його батько не влаштував скандал одразу ж, вселяє надію.

— Я приготувала вечерю. Ходімо до столу?

— Якраз до речі, — Влад сміється, — я був би не проти поїсти. З роботи відразу до вас.

Він тримається приязно, від чого я розслабляюся, почуваюся набагато легше, плечі відпускає напруга. Ми сідаємо за стіл, Руслан відкорковує вино, втім, Влад відмовляється, кажучи, що він за кермом. Я беру в руки келих, але лише пригублюю алкоголь. Не вистачало ще, щоб його батько подумав, що я алкашка, яка з радістю напивається.

Перші пів години ми просто розмовляємо. Влад запитує в нас, як так сталося, що ми почали зустрічатися, коли зрозуміли, що в нас є почуття. Руслан розповідає з пожвавленням, я скуто, тому що поняття не мала, що буде так. Я чекала докорів, слів про те, що Руслан нічого не розуміє, а я, вертихвістка, наважилася увійти в їхню сім’ю. Так, я чекала скандалу.

За пів години ми починаємо розмовляти про те, що сталося. Руслан чесно розповідає, що це сталося після того, як я поверталася із занять з його братом.

— Мені так незручно, що я не провів вас, — відразу ж вимовляє Влад, а я чомусь вловлюю в його словах фальш.

Можливо, це лише мої домисли, але він вимовив це так… я навіть не знаю, як пояснити, просто щось відчуваю. Швидше за все, звісно, просто накручую. Та і як інакше, я ж досі не вірю, що він так спокійно сприйняв наш союз. Після всього, що я встигла дізнатися про цю людину, це здавалося нереальним.

— Я на хвилинку, — каже Руслан та йде.

Я стискаю руки в кулаки під столом, мну поділ спідниці й нервую, чекаючи, що ось зараз він точно проявить своє справжнє обличчя, але ні. Замість цього він запитує, чи зняли ми побої, розпитує про життя з чоловіком і про те, чому я це терпіла.

— Я зрозумію, якщо вам не захочеться розповідати, — говорить він. — Вибачте, що лізу в душу.

— Ні, просто я й сама не знаю, — відповідаю чесно. — Боялася, сподівалася, не знаю. Якби не Руслан, не знаю, що було б.

— Так, він такий. Хоче здаватися поганим, ясна річ, але насправді ніколи не пройде повз нужденних.

Між нами повисає пауза, Влад дивиться на мене допитливо, а я відчуваю, як фарба заливає моє обличчя. Так ось ким він мене вважає. Однією з нужденних, повз кого не зміг пройти Руслан через добру душу?

— Боже, ви не подумайте, — миттю виправдовується він. — Вибачте, я не те бовкнув.

— Батьку, — голос Руслана змушує мене здригнутися. — Не говори, що ти образив Аню.

— Ні! — поспішно вимовляю я. — Все гаразд.

— Точно? — не вгамовується Руслан.

— Я таку дурість сказав, вибачте мені, Аню, якщо зможете. Я зовсім не те мав на увазі.

— Все добре, — щиро вимовляю.

Я бачу щирий жаль в очах батька Руслана. Він справді розуміє, що сказав зайве й визнає це. Здається, я абсолютно даремно хвилююся, він нормально сприйняв те, що ми разом і не збирається ставати проти.

— Я піду попрацюю, — кажу. — Ви поговоріть.

— Сподіваюся, ви йдете не через мене? — з надією говорить Влад.

— Ні, просто мені потрібно закінчити дипломну. Я підробляю у вільний час.

— Дивуюся вам, Аню. Сподіваюся, ви вийдете мене провести.

— Звісно.

— І пропоную перейти на ти, Аню, — летить мені навздогін.

— Звісно, Владе.

Я дійсно йду попрацювати. Днями я взялася за дипломну роботу й повинна закінчити її в термін. Близько години друкую й відволікаюся лише тоді, коли у двері стукають. На порозі стоїть Руслан.

— Батько вже йде, вийдеш провести його?