Читати книгу - "Без втрат не вийти, Вадим Володарський"

За столом Вікентій запропонував:

-Ну, розповідайте, як там бізнес іде!

Та розпочав вислуховувати враження. Причому невідомо, хто був у більшому захваті. Ніка остаточно домовилася про купівлю колишньої іграшкової фабрики, - із документами виявилося усе гаразд, і завтра потрібно було укладати угоду. Ті, хто мав розробити проект розміщення обладнання, вже розпочали роботу, хоча остаточні рішення залежали від конфігурації виробництва. А ще… Після того, як завершили справи там, вони поїхали до офісу «комп’ютерної» фірми Юрка, де тепер працював і Сергій Тугарінов. Як би останній не ставився до Ніки, спеціалістом він виявився добрим, і очолив проект по розробці програмного забезпечення для технології індивідуального пошиву через Інтернет, як він це назвав. І виявилося, що йому, а також іще двом програмістам, які мали на початковому етапі допомагати, простіше розмовляти якраз із Томою. Вона, по-перше, була з покоління, народженого, здавалося, із комп’ютером та смартфоном у руках, а по-друге, якщо Ніка визначала, як усе повинно працювати з точки зору модельєра та того, хто займається виробництвом, - ну, й отримує гроші (як вбудувати у мобільний додаток платіжні інструменти, повинні були думати програмісти), то дівчинка могла доступно пояснити, що хотіла б бачити, як потенційний споживач. До того ж, зі своєю дещо нестандартною фігурою, вона була саме тим клієнтом, для якого такий варіант замовлення буде найбільш актуальним. А ще – постійно видавала ідеї, а це точно говорило: захопилася цим проектом.

-До речі… Можна, я … нашим розповім? – спитала Тома, маючи на увазі, звісно, однокласників, - а можливо, й товаришів по заняттям у спортзалі.

-Ти гадаєш, їм буде цікаво? – нахилив голову її батько.

-О, тату, ти б лише знав, скільки там тих, для кого прикид – це хіба не головне…  Тільки про те й чуєш. Не всі, звісно, але…

-Хлопці теж? – поцікавився Вікентій.

-Так, є й хлопці такі… Так от, я хочу … їм розповісти, можливо, вони скажуть, чого б самі хотіли … від такої штуки. Можливо, щось і придумає дехто…

Останнє викликало в Вікентія сумнів. Хоча – хтозна… Здавалося, у цій гімназії були зібрані діти зі здібностями, а саме викладання було дещо новаторським. Але він розумів, що Тома вирішила використати ситуацію ще для однієї мети. Справа її матері, як і побоювався Вікентій, вийшла «гучною», а колектив – штука жорстока, там може бути усе. До відвертого, як зараз модно було казати, булінгу, звісно, не дійшло: і контингент був не той, і вчителі робили усе, щоб такого не траплялося. Але … на ставленні до дівчинки це не могло не сказатися. Тома вирішила скористатися тим, що виявилася залученою до становлення бренду «Малік» вже як українського, для того, щоб повернути свій авторитет. Особливо, якщо вона мала рацію щодо кількості любителів таких речей у її оточенні.

-Якщо Ніка не заперечує… Я тут проблем не бачу, - відповів її батько. – Зайві пару десятків людей, які будуть чекати, коли можна встановити цей ваш додаток, - точно вже не завадять.

-Це точно! – Ніка посміхнулася. Тома сприйняла це, як дозвіл, та додала:

-А Даня, напевно вже, розповість батькам, вони – журналісти, можливо, й зацікавляться!

Прізвище цього Дані, наскільки пригадував Вікентій, було Богачук, його батьки працювали на одному з телеканалів. Ніка посміхнулася:

-Реклама нам не завадить!

-Тоді … я навіть у чаті поділюся! Завтра вже поговорити можна буде…  

Та скоро зникла у своїй кімнаті, - ідею свою Тома вирішила втілити відразу. Напевно, набирати таке повідомлення на комп’ютері було зручніше, ніж на а    йфоні. А Вікентій із Нікою перемістилися після вечері на улюблений диван.

-Здається, тепер ми знаємо, як звати хлопця Томи, - посміхнувся він.

-Схоже на те. Але … давай залишимо її у спокої… Якщо зараз лізти…

-Можливо, ти маєш рацію. Але … доведеться приділяти цьому увагу. Знаєш, колись у одній книзі, - здається, Тома Кленсі, - мені трапилася така думка, що доньки – це кара чоловікам: думати, що вони зустрінуть такого, якими вони самі були у такому ж віці…

Вони розсміялися.

-А в тебе що нового? – спитала Ніка.

-Як завжди… Ще один забудовник звернувся. Під Києвом… Усі документи були, як зазвичай, почали протести влаштовувати. Місцева рада взяла й у односторонньому порядку усе прикрила. А на запити відповідає, що на вимогу громадськості. Надали купу звернень, у тому числі від одного депутата… От ми й вирішили: усі вже вкладені кошти та упущену вигоду, - будемо експертизу робити, - стягувати солідарно з місцевої ради та тих, хто розпочав усе це неподобство. Собаки на сіні. Не подобається їм, що порожні землі забудовують. Сам не гам, і другому не дам…  Усюди так, і, якщо усіх слухати, то ніхто ніде нічого ніколи не побудує.

-Ох, дивлюся, «любиш» ти їх…

-А за що їх любити? Проблеми через цих «активістів» закладаються у вартість житла, й у результаті люди не можуть купити квартири. Не кажучи вже, що не можуть жити там, де хочуть. А взагалі… Ну, от, ти розумієш, ми тут, у власній квартирі, можемо меблі розставляти, як нам подобається. А якщо будемо вирішувати, що отам, - він показав за вікно, - у дворі лавочка непотрібна… Тоді нас спитають ті, хто на ній сидить: а чому ви за нас вирішуєте, потрібна вона чи ні? Так і тут. Є місцева рада, яка виділяє цю землю. Є забудовник, який хоче заробити. Є люди, які хочуть придбати квартири. А тут приходять ті, хто не є власником землі, хто не збирається платити за ці квартири, хто взагалі не має жодного стосунку до того будівництва. І починає вимагати зробити так, щоб забудовник не заробив грошей, а люди не отримали квартир, - і чому? Лише тому, що їм не подобається, як це буде виглядати? А чи не занадто це нахабно, - позбавляти бізнес прибутку, а людей житла, лише тому, що комусь на щось неприємно дивитися? Мені, може бути, їхні обличчя не подобаються, то що? А головне, - вони руйнують правове поле, руйнують державу. Ніхто не може бути у безпеці від їхньої атаки. Тому моє завдання, - знайти спосіб їх вгамувати … у межах закону.