Читати книгу - "Неможливий романс, Мартіна Зоріна"

/Ярослав/

Якби ми не боролися зі своєю залежністю на ім’я «кохання», остаточно вилікуватися нам не вдасться.

Минув місяць

За вікном йшов проливний дощ. Цілий день і ніч він заливав місто своїми слізьми, бажаючи втопити в них кожного жителя величезного мегаполіса. Сірі похмурі хмари клубочилися, закриваючи собою яскраве світло зірки, на ім'я Сонце. А холодний жовтневий вітер морозив не тільки тіло, а й душу. Він проникав у саме серце, немов гримуча змія, отруював своєю байдужістю і жорстокістю.

Осінь бушувала, злилася, гриміла і метала блискавки. Вона, як і моя грішна душа, сходила з розуму від безвиході. Вона, як і я, була самотня і некохана. Незрозуміла, відкинута, всіма покинута й забута. Вона, як і я, була приречена...

Нікому не подобається сіра похмура осінь. Всі люблять яскраве та тепле літо. А жаль...

Цей ранок був таким же тьмяно-сірим і неживим, як і попередні тридцять днів до нього. День почався з тієї ж сумної ноти та гіркої кави, як і вчорашній. Та й завтра, напевно, не стане кращим. Все буде таким же бляклим й похмурим, як і моє зображення в дзеркалі. Так було і так буде.

Моє життя, в одну мить, перетворилося на низку монотонних й безрадісних днів, де щирий сміх та ніжна посмішка вже давно не живуть. У них просто немає потреби. Мені нікому посміхатися, нікого смішити. Адже мені ніхто й не потрібен, крім неї. А вона... Вона з іншим. Вона — чужа, не моя, не поруч, — кохана і бажана. Вона — мій світ і моя темрява, яка випалює всередині все своєю солодкою отрутою кохання. Я безнадійно хворий.

Минуло місяць з останньої нашої зустрічі, а я досі пам’ятаю все. Начебто це сталося вчора. І ці спогади знищують мене.

Наша перша зустріч була випадковою. Ми обоє перебували в будівлі юридичної фірми та разом застрягли в ліфті. Залізна коробка зламалася і ми кілька годин провели в ній, чекаючи на допомогу. Страх знаходитися в закритих приміщеннях був моєю фобією, і у мене почалася панічна атака. Я не знаю, як би закінчився той день, якби поруч не було її — моєї маленької сміливою дівчинки. Тоді, Челсі стала моєю рятівницею та допомогла подолати фобію.

Челсі увійшла в моє гріховне життя та освітила його світлом своєї зірки. Вона була щира, добра, ніжна. Наше знайомство було дивним і трохи екстремальним, залишивши в моєму серці суперечливі почуття. Однак я назавжди запам’ятав теплий погляд її бурштинових очей. Челсі часто приходила до мене у снах, посміхалася, кликала за собою. Її ніжний образ став мені рідним і потрібним настільки, що згодом, я вже не уявляв своє життя без цих снів, і без Челсі. Яка, вдихнула життя в моє серце й відродила там давно забуте почуття любові та ніжності.

З кожним днем моя закоханість, як маленька квітка, росла й міцніла. Я пізнавав світ навколо себе через нову призму — кохання. Моє серце та душа стали м’якше, а в думках ожила нова мрія. Мені хотілося знайти мою дівчинку і заявити на весь світ, що тепер я щасливий. Що тепер я не просто існую на цій земній кулі, що тепер — я живу!

Та все хороше трапляється з іншими, з тими, хто по-справжньому гідний щастя. З тими, хто не проклятий, як я.

Під час наступної зустрічі з моєю маленькою, я зумів багато чого дізнатися про неї й відкрив для себе той сумний факт, що вона заміжня. Це був удар під дих. Заборонений прийом, між іншим.

Від новини, що Челсі одружена жінка, я мало не збожеволів. Я ламав все навколо, перетворивши свою квартиру в поле бою. Я злився, нервував, зривався на людях. Я метався немов звір, загнаний в клітку, не відаючи, що робити далі. Я не розумів, як жити далі. Як бути? Спробувати завоювати її або ж відпустити? Адже, яке я мав право руйнувати її життя?

І я терпів. Чекав. Вірив. Вимірював своє щастя хвилинами проведеними разом з нею. Я вважав, що і цього достатньо для того, щоб не здохнути від всепоглинаючої пристрасті й ніжності, котрі затопили мою душу, і зламали волю. Я був готовий на все, заради неї, і її хоч і швидкоплинної присутності.

Я збожеволів. І мені це подобалося. Хоч я і був самотній у своєму божевіллі, я дозволяв собі думати, що все змінитися. Я став переконувати себе в тому, що доля не даремно зіштовхнула нас, подарувавши ту зустріч. Я сам себе умовляв почекати, не квапити події та просто зайняти вичікувальну позицію. Рано чи пізно вона все сама побачить і зрозуміє. А головне — відчує. «Який же ти дурень, Ярославе!»

Коли Челсі дізналася про мої почуття — все закінчилося: зустрічі, розмови, прогулянки. Все, в одну мить зникло з мого життя, залишивши після себе лише гіркий присмак та море спогадів.

Вона пішла, тихо причинивши двері за собою, залишивши мене віч-на-віч з моєю любов’ю. Без криків, скандалу, зайвих слів та непроханих сліз, вона просто пішла.

І я не можу її звинувачувати. Я сам у всьому винен, я все зруйнував. Я не встояв, не зміг, зірвався. Я переступив межу дозволеного тоді, коли вона найбільше потребувала моєї підтримки, а не слинявих зізнань. Я не зміг, не встояв перед спокусою й піддався слабкості. Я збожеволів і зробив те, що поклало кінець нашій дружбі. І нашим відносинам у цілому.

З того жахливого вечора, що розділив моє життя на «до» і «після» пройшов місяць Довгий нестерпний місяць поневірянь і самітництва. Місяць без віри, надії і її тепла. Дні не запам’ятовувалися. Мені було все байдуже, не цікаве, не потрібне. Я плював абсолютно на все, поставивши своє життя на паузу. Я не намагався жити заново, шукати якусь їй заміну. Ні! Я не хотів іншу. Мені була і буде завжди потрібна лише моя Челсі. І сьогоднішній вечір став черговим доказом, нагадуванням мені ж про власну слабкість.

У величезному залі, прикрашеному квітами, проходив благодійний вечір на честь дня народження губернатора нашого міста. Сюди були запрошені багато відомих людей: бізнесмени, політики, діячі культури й спорту. У залі грала тиха романтична музика, даючи можливість закоханим парам насолоджуватися танцем під її ноти. Навколо було багато народу. Було весело і шумно. Всім, але не мені.