Читати книгу - "Настя і вовки. Пробуди в мені звіра, Марія Люта"

- Що!? – відповіли чоловіки знову хором.

- Мені здається, що я, можливо, перевертень, - повторила я тихо і повільно.

- Жартуєте? – недовірливо посміхнувся Андрій.

І водночас із ним Гліб серйозно:

- Чому ти так думаєш?

- Це все, швидше за все, нісенітниця, але одна ворожка...

- Ворожка!? Типу екстрасенс? – не стримав скептицизму стажист.

- Так, не беріть у голову, проїхали... - протараторила я, вже шкодуючи, що вирішила озвучити хлопцям свою підозру.

- Настя, - з натиском промовив Гліб, суворо подивившись на Андрія, - що тобі сказала ворожка?

- Що в мене душа поділена надвоє. Або розірвана – точно не пам'ятаю.

- Стривай... - Гліб з тривогою уважно подивився на мене, - тобто ти думаєш, що можеш бути перевертнем, який втратив звірину іпостась? Як наші деякі нинішні діти, як Женя? В принципі, це частково пояснило б твій дивний запах.

При згадці про запах, я страшенно зніяковіла, ніби Гліб говорив про щось інтимне, але постаралася цього не видати, а лише знизала плечима:

- Чому б і ні? Якщо мій батько перевертень...

- А мати?

Я повторно підняла плечі:

– Я вже ні в чому не впевнена. Можливо, вона приховала це від мене, як і правду про тата.

- Вона може й сама не знати, якщо вона латентний перевертень. Тобто, якщо вона не пройшла ритуал Єднання.

Повисло важке мовчання.

- Що ще казала ворожка?

- Що мені, щоб вижити, треба знайти свого батька.

- Ну, якщо від цього мерзотника залежить твоє життя, то не варто відкладати візит до нього. Ти говорила про сімейну вечерю? Я йду з тобою.

- Серйозно!? – втрутився у нашу з Глібом розмову Тихий. - Ви вірите якійсь там ворожці!?

Хлопець виглядав справді спантеличеним.

- Не якійсь там, а Зінаїді Гаврилівні, - відповів експідлеглому новий ватажок.

Я лише запитливо підняла брову і, посміхаючись, глянула на Гліба. Чи варто дивуватися, що він в курсі наших з Галею пригод?

- А-а, - шанобливо кивнув Андрій. – Все одно треба перевірити. Глібе Юрійовичу, ви ж можете, ну... бабчиними секретними методами?

Гліб Юрійович незадоволено насупився при згадці "бабчиних методів" і негативно похитав головою:

- Ні, Настя відгороджується від мене...

Хто б говорив. Цікаво, а що це за методи?

- То давайте її напоїмо! Може, допоможе!

- Хм, а що? — задумливо глянув на мене Гліб, ніби оцінюючи, скільки в мене можна влити алкоголю. - Знаєш, а може спрацювати.

- Гей! Стоп-стоп-стоп! Я взагалі тут, може у мене краще запитаєте? І взагалі, ви про що?

- Насте, ти ж згодна, що на твою сімейну зустріч треба йти у всеозброєнні. А поки що ситуація така, що ми знаємо про тебе менше, ніж твої новоявлені родичі. – Я кивнула. Що є, то є. - Я вже казав, що намагався дізнатися про твою сутність, ще коли пролазив на твій балкон, але безрезультатно. А от якщо ти будеш трохи п'яною, мені заглянути до тебе в душу буде легше.

- І як глибоко ти збираєшся заглядати? - миттю наїжачилась я. Звичайно, перевірити свою підозру дуже хотілося, а ось перспектива повністю відкритися перед Глібом, чесно кажучи, лякала. Все-таки мої почуття та думки не для чужих очей. Навіть якщо це очі кольору дощу.

- Не бійся, - прочитав траєкторію моїх думок білий вовк. - Я дізнаюся лише, хто ти є і твої емоції зараз. Усі твої моторошні таємниці так і залишаться таємницями. Обіцяю.

І я повірила.

– А без спиртного ніяк? - про всяк випадок уточнила. Я ж відмінниця і таке інше, п'яною навіть на випускному і на весіллі не була.

Гліб обігнув барну стійку і взяв мої руки у свої.

- Подивися на мене, - попросив тихо.

Я підвела погляд. Господи, його очі – моя погибель...

- Ееех! - Андрій перекинув у себе чергову склянку, вириваючи мене з заціпеніння.

Гліб же заперечливо похитав головою і, погладивши на прощання великим пальцем мої зап'ястя, рушив назад за барну стійку.

Ну що ж, хай пробачить мені моя печінка...

- Що ти п'єш? – поцікавилася у стажера. І не давши йому відповісти, махнула рукою: - А, байдуже! Все одно я у випивці не розбираюсь. Налий мені того ж.

Горло обпалило вогнем, з очей виступили сльози... Але потім усередині розлилося блаженне тепло, розчиняючи всі переживання, і я раптом зрозуміла, що напитися - не така вже й погана ідея.

Після другої порції життя стало ще кращим, а Андрій здався найцікавішим співрозмовником. А мені стііільки треба було всього розповісти!

Після третьої світ заграв усіма кольорами веселки і настав час осяянь. Натомість цензура у виразах зникла.

- А цей г*ндон просто не може бути моїм батьком! - натхненно вигукнула я Андрію. – І знаєш чому?

- Чому? - стажер бентежним поглядом спробував сфокусуватися на моїх очах, приготувавшись уважно слухати.

-Тому, що мама мені казала, що мій біологічний батько – хороша людина. А цей Олекса - наволоч рідкісна.

- Мама точно не бреше. Значить, він тобі не батько! Ану глянь на мене, - Андрій узяв мене за підборіддя і повернув голову до світла. Десь у глибині бару я вловила незадоволене ворушіння. Ааа, це Гліб... Може приревнував? Я весело показала перевертню язик. Так йому й треба.

- У тебе ж зелені очі? – перепитав стажер очевидне.

– Зелені. – підтвердила я.

- А у твоєї мами які?

- Карі.

- Ну ось! – переможно вигукнув Андрій. - Я ж говорю: не батько він тобі.