Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

Пополудень я провів, черпаючи й тягаючи воду. Жінка дала мені великого казана, щоб її нагріти, показала усамітнене місце, де я міг би змити з себе найгіршу дорожню куряву. Моє передпліччя добре гоїлося. «Непогано, як на смертельну рану», — сказав я собі, сподіваючись, що Чейд ніколи не довідається, яку дурницю я утнув. Як він сміявся б із мене. Помившись дочиста, я наносив ще води до казана, аби, нагрівши її, випрати вбрання, куплене в лахмітниці. Виявилося, що плащ насправді світло-сірий, куди світліший, ніж я думав. Повністю змити з нього неприємний запах я не зумів, одначе, коли вішав його сушитися, він більше пах мокрою вовною, ніж попереднім власником.

Деймен не залишив мені жодного запасу харчів, але жінка запропонувала погодувати мене, якщо я натягаю води для бика та коней, бо ця робота дуже її змучила за останні чотири дні. Так я й зробив і запрацював обід із душенини та сухарів, а тоді ще й кухоль пива, щоб легше пішло. Потім заглянув до своїх овець. Упевнившись, що всі вони стоять спокійно, я за звичкою повернув до бика та коней. Стояв, спершись на паркан, дивився на тварин і міркував: що, коли б усе моє життя було таким? Зрозумів, що це було б незле, надто якби жінка, схожа на Моллі, чекала мене ввечері вдома. Підійшла довгонога біла кобила, потерлася носом об мою сорочку. Попросила, щоб я її почухав. Я її попестив і довідався, що вона нудьгує за веснянкуватою дівчинкою з ферми, яка приносила їй моркву та називала Принцесою.

Я замислився, чи хтось колись міг жити тим життям, якого прагнув. Може, Нічноокому нарешті це вдалося. Я щиро на це сподівався. Зичив йому всього найкращого, але був доволі самолюбним, аби сподіватися, що інколи він за мною нудьгуватиме. Я похмуро міркував, чи не тому Веріті не повертається. Може, йому набридли всі ці корони та престоли, і він копняком відкинув їх зі своєї дороги. Та, навіть думаючи так, я знав, що це неправда. Таке не про нього. Він рушив у гори, щоб підняти Старійшин нам на порятунок. А якщо не впорався з цим завданням, то вигадав щось інше. Хай там як, він мене покликав, щоб я допоміг йому в цьому.

Розділ 11. Вівчар

Чейд Фаллстар Падуча Зоря, радник короля Шрюда, був найвідданішим з відданих слуг престолу Провісників. Коли він служив королю Шрюдові, мало хто знав про його заслуги. Та це Чейда не засмучувало, бо він не належав до тих, що прагнуть слави. Ставив панування Провісників понад усе, понад себе самого й усі речі, істотні для більшості людей. Якнайповажніше сприймав присягу, складену ним королівській родині. По смерті короля Шрюда дотримав обітниці простежити, щоб корона перейшла до істинного спадкоємця. Тільки з цієї причини його шукали як злочинця, поставленого поза законом, бо він відкрито заперечив претензії Регала на титул короля Шести герцогств. У листах, розісланих усім герцогам, а також принцові Регалу, він, після літ мовчання, виявив свою особу, проголосивши себе вірним послідовником короля Веріті та поклявшись не підтримувати нікого іншого, доки не матиме явного доказу смерті короля. Принц Регал оголосив його бунтівником і зрадником, а ще пообіцяв винагороду за нього — живого чи мертвого. Всілякими хитрими штучками Чейд Фаллстар уникав королівської погоні та підтримував у Прибережних герцогів віру, що їхній король не помер, що він повернеться і поведе їх до перемоги над червоними кораблями. Багато дрібніших нобілів, утративши всяку надію на допомогу з боку «короля» Регала, чіплялися за цей поголос. Про це почали співати пісні. Навіть простолюд з надією казав, що їхній король-скіллер повернеться їм на порятунок, привівши з собою Старійшин.

Надвечір до каравану почали збиратися люди. Власницею бика та коней була жінка. Вони з чоловіком приїхали фургоном, який тягла упряжка волів. Розвели власне вогнище, приготували власну їжу і, здається, цілковито вдовольнялися власним товариством. Мій новий господар повернувся пізно, трохи напідпитку, і довго витріщався на овець, аби впевнитися, що я і нагодував їх, і напоїв. Він приїхав у візку з високими колесами, тягненому міцним коником, якого відразу ж віддав під мою опіку. Сказав мені, що найняв ще одного чоловіка, якогось Кріса. Я маю чекати, коли той прийде, і показати йому овець. Тоді зник у кімнаті, призначеній для сну. Я зітхнув сам до себе, подумавши про довгу подорож з балакучим Крісом і про те, чи не можна б якось її прискорити, але не нарікав. Натомість зайнявся коником — жвавою кобилкою на кличку Тарабарка.

Далі прибуло веселіше товариство. Це була група лялькарів з барвисто розмальованим фургоном, який тягла упряжка яблукастих коней. З одного боку фургон мав вікно, його можна було опустити під час лялькової вистави, а ще тент-навіс — той розкручували над сценою, коли знадоблялися більші маріонетки. Старший над лялькарями звався майстром Деллом. З ним було троє учнів, один лялькар-підмайстер, а ще менестрелька, яка приєдналася до них на час подорожі. Вони не розпалювали власного вогнища, а додали руху в будиночку жінки-господині — співом, стукотом маріонеток і численними кухлями елю.

Тоді з’явилося двоє візників зі двома возами, повними ретельно запакованого глиняного посуду, а вже наприкінці — господиня каравану з чотирма помічниками. Вони мали показувати нам дорогу та ще й виконувати багато інших обов’язків. Уже сам погляд на проводирку вселяв довіру. Мадж була жінкою міцної статури і з волоссям кам’янисто-сірої барви, зв’язаним ззаду шкіряною стрічкою, розшитою бісером. Здається, серед помічників були її донька та син. Вони знали водопої, чисті й недобрі, мали захищати нас від розбійників, везти додаткову їжу та воду, а ще домовлятися з кочівниками щодо проїзду через їхні пасовиська. Це останнє було не менш важливим, ніж усе інше, бо кочовики нерадо дивилися на людей, що перетинали їхні землі з тваринами, які випасали траву, потрібну їхнім власним стадам. Мадж скликала нас усіх того вечора, розповіла це все і нагадала, що вони триматимуть порядок і всередині нашої групи. Не терпітимуть жодних крадіжок чи інших неподобств, темп руху буде таким, щоб усі могли його витримати, господиня каравану розпоряджається при водопоях, домовляється з кочовиками, її рішення — закон для всіх нас. Я, разом з іншими, пробурмотів, що погоджуюся. Тоді Мадж та її помічники перевірили фургони, впевнилися, що всі вони придатні до подорожі, всі люди здорові і є достатній запас води та їжі на якийсь непередбачуваний випадок. Ми підемо зиґзаґом від водопою до водопою. У фургоні Мадж їхало кілька дубових бочок з водою, але вона наполягала, щоб кожен приватний фургон і його пасажири теж мали досить запасу для власних потреб.

Кріс прибув, коли сонце вже сідало, а Деймен давно вже лежав у ліжку у своїй кімнаті. Я сумлінно показав йому овець, а тоді вислухав нарікання, що Деймен не забезпечив нас приміщенням для сну. Була погожа тепла ніч із легеньким вітерцем, тож я не бачив підстав для невдоволення. Не сказав цього, дозволивши Крісові бурчати та ремствувати, доки не набридне. Я спав під самісінькою овечою загородою, пильнуючи заодно, щоб не наблизився жоден хижак. Кріс віді­йшов подалі та дратував лялькарів похмурим настроєм і розлогими повчаннями.

Не знаю, скільки я проспав насправді. Мої сни розступилися, наче завіси, які розвіває вітер. Мене