Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

серед однолітків, у старшому віці перестають відсвічувати. Наче спалахують — і згоряють на самому початку шляху, а потім проживають звичайне, сіре, буденне життя, повне розмов про консервування, дітей і важке матеріальне становище. Я не знаю, чому так відбувається. Просто, мабуть, у кожного в житті є якась точка, до якої людина йде ніби сама собою, а от далі, ще вище — тут уже попотіти доведеться. Усе справжнє дається з кров'ю, а своєї крові пускати ніхто не хоче. Тому так багато пригаслих на злеті людей, злих на весь світ, заздрісних і розбитих.

— Про що ти думаєш?

— Так, ні про що. Як тут усі наші?

— Та по-різному. Петькова сестра Катька одружена, на Новопавлівці живе. Четверо дітей, теплиці з чоловіком держать, працюють як прокляті. Славко наркоман, давно вже. Руслан юридичний закінчив, має свою контору, живе вже не в сірому будинку, а десь купив собі котедж. Ну, я в нього не була, не бачила. Геник півроку тому гигнув — передоз, а брати в нього обоє теж наркомани, у тюрмі сидять, місяць тому вбили матір і закрили їх за те. Лариска торгує на базарі, Машка теж, а Танька у школі мордується, математику викладає. Сашко з корпусу «Б» — кримінальний авторитет, як тепер кажуть. Ото відсидів у дев'яностому, прийшов і знов за своє, а бач, не садовлять знову. А інші роз'їхались, ні за кого більше не знаю. Я от засіла — і все, а пам'ятаєш, як ми мріяли, що проживемо так, щоб не шкода було згадати?

— І що заважає?

— А ти як думаєш? Не так усе просто…

— Ніхто не каже, що просто.

— Добре тобі говорити! Ти не знаєш, що тут робиться! Ми в цій країні закриті, як у тюрмі. Доки сидиш на триста гривень зарплати, доти ще якось живеш — погано, страшно, але ніхто тебе не чіпає. Як тільки надумаєшся поворушитись — матимеш халепу. Он Лариска з Машкою — підприємці. Що тобі сказати? Мало того, що податки — продав не продав, а віддай. Так іще ж бандити свою частку вимагають. І міліція теж, причому й ті, й інші беруть за одне й те саме — за охорону. Розуміти треба так: міліція охороняє від бандитів, а бандити — від міліції. І це ще не все. Не дай Боже захворіти — все, сам копай яму і сам закопуйся. Он у сусідньому парадному хлопчик був, років десять. Бабуся ростить, батьки загинули. Треба було робити операцію — гланди видаляти. Де в бабці гроші? Катма. І що ти думаєш — різали дитині по живому, не пожаліли, не зробили ні найменшого наркозу! Бабця казала, що дитина не просто кричала, а вила нелюдськи, а потім вибігло воно з операційної, кров горлом, обмочилося, сховалося в куток — відтоді заїкається, всі системи від шоку розладились, дитина калікою стала. Хай їм, тим лікарям, що таке дитині зробили, руки відсохнуть по саму голову й очі повилазять…

Я стискаю кермо, аж пальці біліють. Я всяке бачила. Іноді траплялося так, що не було потрібних медикаментів, а пацієнт не міг чекати, тож різала, як є. Але не дати наркозу дитині через гроші — я б таких власноруч задушила. Я ніколи не зможу звикнути до цього. Якщо звикну, доведеться кидати медицину.

— Ось стоянка.

Я влаштовую машину якнайзручніше, забираю сумку, й ми йдемо назад. Знайомими, але зовсім іншими вулицями. Місто притихле й тепле, і така ніч снилась мені безліч разів. Саме така ніч.

— Нащо ти тягла сумку?

— Звичка. Поїдеш зі мною?

— Куди?

— Куди-небудь. Світ такий великий, Нат. Якби ти тільки знала, який величезний світ! Хочеш, поїдемо з тобою — та куди завгодно!

— Треба подумати.

Що тут думати? Хіба це життя — ходити одними й тими самими вулицями, бачити одні й ті самі обличчя, боятися й страждати? Коли дорога стелеться під ноги, вже немає місця ні страхові, ні стражданням. Ти просто йдеш назустріч обрію, от і все. А десь позаду лишаються чужі однозначні життя й нудні жорстокі новини. Тільки дорога незмінна, в неї інша робота — міняти нас.

— Треба хліба купити.

Вона витягає з кишеньки спідниці гаманець. Яскраво освітлений нічний магазин заклично підморгує. Я спиняю її і підходжу до прилавку. Зараз трохи скупимось, бо якось незручно — впала на голову, чорт мені радий.

— Віко, як ми все це дотягнемо?

— Недалеко.

Недалеко, але треба ще дійти. Щось бринить у нічному повітрі, щось таке, від чого м'язи напружуються, а шкіра починає відчувати дотики повітря. Хтось є тут, окрім нас. Хтось спостерігає за нами, і зараз щось станеться. Я ставлю пакет із продуктами на теплий асфальт і витягаю з кишеньки сумки ніж — той, що взяла у Віль-Таені. Наташка не бачить цього, і це добре. Я не хочу лякати її. Тепер я знаю, що помилилася. Я не повинна була приходити до неї. Тепер вони її знають, і може статися будь-що.

— Давай допоможу.

Вона думає, що я просто втомилась, тому й поставила сумку. Нехай, бо мені потрібні вільні руки.

— Нащо було так витрачатись? — Наташка осудливо озирається на мене. — Я вже звикла по-своєму… Завтра скупилися б, а зараз ти втомлена, а тут іще тягти.

Я знаю, де вони зачаїлись. Я знаю тут кожен сантиметр, я виросла тут. Та вони цього не знають. Хто — вони? Не знаю. Ті, хто нацькував на мене вантажівку на дорозі.

— Почекай, Нат. Постій хвилинку.

— Що таке? Зараз прийдемо, ми вже близько!

— Постій отут.

Я підпихаю її до стіни, в густу тінь. Може, її не займуть.

— Що…

— Помовч. Просто постій і помовч.

Я говорю це пошепки, та вона добре мене чує. Я рушаю вперед — туди, де між двома рядами сараїв є щілина. Ми там колись лазили в дитинстві. Тітка Роза суворо забороняла мені такі прогулянки, але я все одно лізла сліпма, наче медом мені там було помазано. Тепер там на мене чекають люди. Я знаю, що вони там, я відчуваю їх — і бачу, навіть у темряві. Світ такий лункий і болісний, пилинки ранять мені шкіру, а світло з чужих вікон сліпить очі. Вони думають, що захоплять мене зненацька.

— Віко!

Це Наташка. Я ж казала, щоб стояла тихо, — та вона не змінилася, добра душа. Десь краєчком мозку я думаю про неї, а рука моя входить у тіло нападника — аж до серця. Другий замахується на мене шматком труби — так повільно, так незграбно,