Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

— Віко!

Наташка борсається в руках якогось здоровила. О ні, через мене вже загинув Гарольд. Наташка загинути не повинна. Чорти б мене забрали, де була моя голова, коли я прийшла до неї? Я ж фактично підставила її. Але я все виправлю. Ось просто зараз.

Моє тіло сповнюється лютою силою, що переливається в руки; чужа кров хлюпає мені в обличчя, та це байдуже. Завтра це місце буде обліплене мухами — так мені чомусь уявляється, а давня пісня мисливців із клану Ягуара звучить у голові — пісня мертвою мовою, пісня тих, що давно мертві, тих, що ожили в мені й дали мені силу. Я повернуся колись у давній храм і запалю там своє вогнище — потім. Усе буде потім…

— Віко, тікай!

Дивна ти, Наташко. Хіба ти забула, що я ніколи не тікаю? Світло з вікон сліпить мені очі, на асфальті кривава калюжа, четверо лежать у ній, а ще четверо живісінькі, нажахано дивляться на мене. І Наташка теж, вирвавшись нарешті з рук злочинців, втупилась у мене таким поглядом, наче побачила живого Дракулу.

— Якщо я зараз почую брехню, жоден з вас не піде звідси.

Одного знудило, ще один упав на асфальт, глухо стукнувшись головою. Знепритомнів, сердега. Слабкодухий пішов зараз злочинець, бачили таке — непритомніють і блюють, як панянки. Ви самі цього хотіли, влаштувавши засідку на двох беззахисних жінок.

— Ви, двоє. Що вам було треба?

Вони мовчать. Я випростуюсь. Я досі люта, і цю лють вони мусять відчувати. І вони, вочевидь, відчувають її, ще б пак!

— Я чекаю. Швиденько відповідайте, інакше котрийсь із вас приєднається до трупів.

— Нам заплатили.

Це я й без тебе знаю, красеню ти мій. Я хочу точно знати, хто саме.

—Ім’я мецената, будь ласка.

— Га?..

Так, із лексикою в нас теж не склалося.

— Хто вам заплатив, розумнику?

— Аслан.

— Хто такий?

— Ну, хто… Аслана не знаєш?

—І що було наказано?

— Чорну вбити, білу привести живою.

Ага, он воно що. Куртові я потрібна живою. Цікаво, навіщо?

— Геть з очей.

— А ти не…

— Геть.

Ті, що стояли на ногах, дременули в темряву, ті, що непритомніли, вже прочунялись і відповзли, а трупи лишилися. Треба мені трохи помитись, доки кров не засохла.

— Ходімо.

Наташка налякано дивиться на мене. Господи, як же я втомилася! Це був довгий день.

— Ти… Віко, що це було?

— Потім розкажу, о'кей? Мені треба змити з себе оце все.

— Віко, це жахливо! Звідки це в тебе взялося? Якби ти бачила свої очі…

— Потворне обличчя імперіалізму й капіталістичне виховання зробили свою справу. Пам’ятаєш, як нас у школі вчили колись: капіталістичний спосіб життя, вовчі закони і всяка інша дурня. Пам'ятаєш? Ну от, бачиш? Усе виявилося правдою.

— Ти ще жартуєш!

— Якщо ми й далі тут стоятимемо, мало нам не буде. Міліція приїде і впорається з нами по-своєму.

— Та про що ти говориш! Вони сюди й не поткнуться до ранку, тут же може бути небезпечно. До речі, вони тепер — поліція. І поводять себе достоту як поліцаї на службі у фашистів. Так, ходімо. Ні, не чіпай сумки, в них продукти!

Я хутко знімаю з себе одяг і кидаю у смітник, потім підпалюю. Металевий контейнер повний сміття, тож усе згорить.

— Маю надію, не зустрінемо нікого з сусідів.

— Ти божевільна!

— Може, й так. Та подумай, куди ми в квартирі подінемо все це лайно? А так згорить — і нам мороки менше. Дійду й голяка, зараз літо, та ще й ніч.

Ми пірнаємо в під'їзд, хутко опиняємось у квартирі, і я лізу до ванни. Вода тече спочатку дуже червона, потім поступово світлішає. Піна теж якась рожева, мені здається, що все це ніколи не відмиється, та ба! То все емоції, а закони природи невблаганні. Усе відмилось, навіть під нігтями.

Я розглядаю ванну — ніде нічого не залишилось. Я навмисне відтягую момент з'ясування стосунків із Наташкою, тому всідаюсь у ванну і даю воді обійняти мене, заплющую очі й уявляю себе біля колодязя в нічному Віль-Таені. Ось так сиділа я, а поряд — Та-Іньї. І я знала, що вона має відповіді на мої питання.

…А в храмі темно й незатишно, з отворів у стелі й стінах тягне холодом і смородом. Мої кроки відлунюють серед мармурової порожнечі, потім стихають — бо я вже не я, а великий ягуар, і шурхіт моїх лап по мармуровій підлозі не збурює тиші. ВІН чекає на мене. ВІН, ТОЙ, ЧИЙОГО ІМЕНІ НЕ МОЖНА НАЗВАТИ.

Я бачу ЙОГО. ВІН сидить на кам'яному постаменті — якщо можна сказати «сидить» про цю дивну форму життя. Він не має форми, його тіло — темрява та потворні щупальця. Те, що умовно можна назвати головою, має величезну пащу, всіяну іклами, з яких сочиться ядучо-зелений слиз. І очі — два чорні провалля, що спалахують то жовтим, то зеленим, то червоним світлом; та одне лишається незмінним: крізь ці очі дивиться на мене прадавнє Зло, вся лють чужого Всесвіту.

Я не сама в цьому храмі. Поруч мене ще два ягуари, і ми повільно оточуємо чудовисько. Його очі манять зазирнути, мені здається, що, зазирнувши, я знайду в них щось важливе, зрозумію те, що давно намагаюся зрозуміти, бо ця істота давніша за саму Землю. Коли первісний Хаос відпустив рій атомів, із яких потім утворилася наша Галактика, ця істота вже була втіленням прадавнього Зла. Хаос поневолив її, примусив зупинитись. І тепер вона сидить тут, отруюючи все навколо й живлячись душами — підлістю, страхом, ницими бажаннями. Усе те підтримує життя цього створіння, не дає згаснути. ВІН знає, що ЙОГО час уже визначено і ми наближаємось до нього, щоб убити.

Я відчуваю, як потік Зла пригинає мене до підлоги, так само, як відчувають це двоє моїх братів. Вони повзуть до НЬОГО, вперто повзуть, а я стискаюсь і збираюся на силі, бо вирішальний стрибок — мій. Вони кидаються на НЬОГО з двох боків, а я, майже оглухнувши й осліпнувши від смороду й ревища, стрибаю на НЬОГО та вгрузаю кігтями ЙОМУ в очі. Мої руки — чи лапи? — вже не знаю — обпекло таким холодом,